– Мене б так називали, коли б я викладав славістику, а філософія – наука інтернаціональна…

– І нікчемна.

Ваня, підвівшись з лавки, хотів був замахати руками, мовляв, ні-ні, друже, ти помиляєшся, філософія – це унікальна наука, і тільки технарі або лабораторні пацюки можуть так зневажливо і поверхово говорити про цю науку, а люди, які піднімають вічні питання, докопуються до істин буття, аналізують соціально-філософські аспекти світобудови, бачать в теорії набагато більше, ніж у практиці. Адже ці знання можуть відкрити світові такі до цього часу незбагненні таємниці, що вся ваша хімія разом з фізикою нервово курять в стороні…

Але не сказав. І руками не замахав. Хіба ображено буркнув:

– Сам ти нікчема.

Тепер же підвівся Родіон. Щоправда, з гойдалки. Йому теж закортіло махати руками, можливо, навіть ляснути друга по шиї, сказати щось образливе, типу, ні-ні, мій друже, якщо хтось з нас і нікчема, то це ти, а не я. Саме ти! Ти! Давай пригадаємо, звідки у тебе всі ці знання, звідки ростуть ноги в твоєї філософії та теоретичних надбань? Де б ти був зараз, якби не твій отой камінь? В яких компаніях ти б бухав і які серіали ти б дивився перед тим, як лягти у койку із сусідкою Томою? І це я нікчема? Це я, хочеш ти сказати, нікчема? Я, той, що дійшов усього власними силами, практичним досвідом, розумом? Де б була ваша філософія, якби не фізика і хімія? В кам'яному віці вона б була. В неозої або ще в якійсь дупі? Прогрес і еволюція відбуваються завдяки отаким от лабораторним пацюкам, як я!

Але не сказав. І руками не замахав. І по шиї не ляснув. Буркнув тільки:

– Від нікчеми чую.

А все почалося ще п'ять років тому, коли однокласники Родік і Ваня зустрілися після літніх канікул.

З перших днів навчання Ваня, маючи за плечима багаж сільської бібліотеки та бібліотеки рафінадного заводу, на якому працювали його батьки, почав хизуватися знаннями на уроках історії та літератури. Він перебивав учителів, уточнював дані, наводив приклади з інших, не лише академічних джерел, зневажливо ставився до вчителів і виказував презирство до, як він висловився, «дитячого садочка, на який перетворився урок історії». За це він був кілька разів виставлений з кабінету, отримав відповідні записи у щоденнику та з десяток п'ятірок. Такі предмети, як алгебра, фізика й хімія, давалися важче, але і тут він намагався розжитися відмінними оцінками. Щоправда, для точних наук мав бути принципово інший характер мислення, а самих знань та завчених формул, очевидно, не вистачало. Проте і це справляло враження на однокласників.

Вані страшенно хотілося залізти на парту посеред класу або краще на вчительський стілець, продавлений, тричі лагоджений стілець, й усім показати свій артефакт, але така вигівка могла мати непередбачувані наслідки. Хоча, швидше, передбачувані, але від того не менш неприємні. Камінь могли викрасти, або пішли б чутки, і хто знає, що могло б трапитися. Можливо, якісь головорізи полюють на цей камінь, і тут вони дізнаються, що дехто Ваня з 10-Б є власником такої сили, і тут уже нічого не вдієш, тут уже бетонні калоші та екстремальний стрибок з Московського моста у швидкі води Дніпра. Або різні частини Ваниного тіла, які б правоохоронні органи збирали по смітниках в усіх десяти районах Києва. Це страшно. Небезпечно, а головне – нецікаво. Нехай для однокласників Ванин тріумф залишається загадкою. Лише Родіку. Він друг з п'ятого класу. Він чесний і правильний. За однією партою чотири роки. Скільки контрольних він написав для Вані! Скільки бутербродів було разом з'їдено на перервах!

А якщо… а якщо Родік попросить покористуватися каменем? Що робити? Він попросить, а сила каменю назавжди для мене зникне? Або він не віддасть потім? Та ну, чого б сила зникла? Коли камінь повернеться до мене, тоді і сила повернеться. Це ж очевидні речі. А якщо таки не віддасть? Хто, Родік не віддасть? Віддасть! Це ж Родік. Краще я сам йому запропоную покористуватися кілька днів, а потім заберу. Цікаво, а якщо віддати камінь, чи зникне все те, що я вже маю? Чи забуду я всі ті книжки, що прочитав?…

– Родік! – врешті звернувся Ваня до друга на шостий день літа.

Вони сиділи у своєму улюбленому дворику на Червоноармійській, курили ще звечора вкрадені у Ваниного батька цигарки й ділилися своїми літніми пригодами. Точніше, доповідали те, чого не встигли розповісти на перервах.

– Родік, знаєш, звідки у мене ця сила?

– Яка сила? – здивувався Родік.

– Ну, що я все знаю.

– А ти все знаєш?

Ваня навіть затамував на мить подих. Він не знав, чи здивуватися, чи образитися. Врешті, довелося розказати Родіону всю цю історію зі скарбом, продемонструвати свої здібності й змусити Родіка присвиснути.

Родік таки присвиснув, але швидше задля того, щоб догодити Вані. Внутрішньо він залишився спокійний.

– Значить, ти тепер людина з надзвичайними здібностями, – констатував він.

– Що значить людина з надзвичайними здібностями, Родя? Це ж фантастика. Я сам спочатку відмовлявся вірити у це, але тепер… тепер звик…

– Я таке вже колись читав у одного письменника. У Дереша.

– Він чех?

– Ні, Чех – то інший… А, ти в цьому сенсі… Ні, наш, радянський. У нього у книжці був один такий герой з феноменальною пам'яттю.

– І шо?

– Нічого. Просто був. Почитай, якщо цікаво. Або як у фільмі «Феномен». Теж там був один. Траволта.

– Румун?

– Ти не знаєш, хто такий Траволта? Ну, «Без обличчя», «Кримінальне чтиво», Ваня, шеймон'ю!

– Так він румун чи ні?

– Сам ти румун.

Ваня, долаючи в собі сумніви, в той же день таки запропонував другові спробувати дію каменя на собі, але Родіон відмовився. Сказав, що не хоче.

– Боїшся?

– Ні, не боюся. Просто не хочу.

Більше Родіон за Ваню контрольних не писав, але бутерброди вони продовжували їсти разом і за однією партою так і просиділи до закінчення школи. Більше того, у них з'явилося чимало спільних інтересів, і Ваня нарешті відчув і зрозумів усі принади наукової праці.

Родіон науково-дослідною працею займався з дитинства. Років з семи. Відтоді, коли побачив, як його мама, Ніна Кирилівна, змішувала для приготування тіста соду і оцет. Процес гасіння здався Родіону настільки дивовижним, що він почав змішувати в чашках і банках різні суміші, які переважно складалися із вмісту домашньої аптечки. Проте ніяких реакцій не виникало. Щоб спонукати хоч якийсь хімічний процес, доводилось постійно додавати оцет і соду. Помітивши своєрідні нахили сина, батько Родіона, Семен Кирилович, узяв малого на один день до себе на роботу, в дослідний інститут проблем міцності, де й продемонстрував йому кілька простеньких фокусів, які справили на юного Родіона сильне враження. Тоді й почалися всі ці спочатку дитячі енциклопедії, потім посібники з простої хімії. Органічної. Фізика. Друг сім'ї, Кирило Семенович, тягав із заводського кабе, в якому працював, різноманітні реактиви, приладдя для юного хіміка, літературу…

І от, нарешті, коли наукові прагнення та бажання не встигали за фізіологічними здібностями розуму, Родіку випала надзвичайна можливість мати у себе ходячу енциклопедію – Ваню. Вони годинами, ледь не цілодобово, сиділи, схилившись над підручниками, ковтали наукові статті, які хоч і бідно, але містилися в Інтернеті… І поки Родіон працював над практичною частиною своєї роботи, Ваня читав щось своє. Його перестала цікавити художня література тоді, коли майже вся класика була прочитана, а літературна сучасність викликала лише поблажливу посмішку дорослого перед наївним щебетом дитини. Один за одним з безрозмірної науково-історичної спадщини почали виринати прізвища Монтеск'є, Руссо, Мора, Кампанелли, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Аквінського, Декарта. Всі вони злилися в одну безкінечну книгу, в одного Левіафана, якого Ваня, не прожовуючи, ковтав великими, погано просмаженими шматками. Хто у нас на гарнір? Морено? Дюркгейм? Зімель?

Увесь цей філософсько-соціологічний вінегрет не дуже добре поєднувався з хімічними аналізами, фізичними властивостями та безкінечними формулами, валентностями, інтегралами. За рік досконально вивчивши всі теоретичні основи хімії та фізики й відчувши непоборну відразу до практичних занять, Ваня все рідше зустрічався з Родіком і навіть достовірно не знав, над чим той зараз працює. Ваню захоплював надзвичайний світ філософських та соціально-філософських ідей. Прочитавши всю можливу й досяжну літературу, він почав писати сам. Небагато. Друкувався у не надто авторитетних наукових часописах української Академії наук, час від часу траплялися переклади в польських та російських виданнях, а одного разу його навіть запросили на конференцію з історії масонства. До Смоленська.