Я залишуся бездомним і неодмінно прийду на уклін до Георгія. Або знову поїду світ за очі шукати кращої долі.

Не поїду. Тепер уже не поїду. Але чому? Хіба мало разів я втікав сам од себе? Ще один… На один більше — тільки й усього.

Знову дивлюся у вікно. Місто вкотре огортає вечір.

П'ять років у цьому місті минули. Міг минути ще один і ще. Цілих десять. До безконечності. І це було б закономірніше, коли б не ця моя боязнь поразки.

Тиждень тому я йшов на роботу. Я аналізував свої враження. Колись я любив це місто. Це було всього п'ять років тому.

«Колись я любив себе», — кажу собі.

Але від того суть не міняється. Ненавистю нічого не зміниш, так само, як і любов'ю до себе.

Людській потік на вулиці згасає. Я люблю дивитися на вечірню вулицю. Засвічуються вогні в будинках навпроти. Люди поспішають до цих вогників. Ось там, у знайомому вікні, де плаче дитина, завжди горить світло. Як шкода, що мені не хочеться спати. Не хочеться й читати. Згадки теж хаотичні. Я чекаю. Здасться, відчуваю, як поволі скапує час. Я самотній. Самотній. Само… Ще одне слово й виходить — так само… Як було вчора і позавчора. Стан, до якого я прирік себе сам.

І враз я бачу обличчя. Обличчя у вікні, притулене до скла. Недавно я читав вірша, де так званий ліричний герой звертався до обличчя у вікні. Вірш був непоганий, навіть філософський. Але там було все зрозуміло — ліричний герой чи, може, й автор розмовляв із самим собою. Але обличчя у вікні не моє. Галюцинація? Я простягаю руку до скла. Обличчя зникає. Притуляю своє. Скло приємно холодить шкіру. У мене жар? Якщо ні… Якщо це не галюцинація… якщо… До біса, я ж знаю, чиє це обличчя.

Чому воно видалося мені спочатку якимось аж зморщеним. Тепер я розумію: вже ледве побачивши його, я налаштовував себе на хвилю ворожості. Я, що йшов стільки до цього обличчя.

Підвожуся, йду на кухню, у ванну. Наче загнаний звір, метаюся по квартирі. Вилітаю з квартири, мов ошпарений. Мабуть, якби хтось ішов сходами, я збив би його з ніг і не спинився б. Прохолодне вечірнє повітря трохи остуджує. Мої кроки сповільнюються. Я вже ледве переставляю ноги. Бунт вмер. Утеча не відбулася. Світ такий великий, але втікати нікуди.

Натомість я згадую. Хтось стоїть на скелі над морем і кидає вниз каміння. Той, що кидав, наче звільняється від чогось. Може, від себе? Від себе? В реальності, ось зараз, я стою посеред двору. Картину, яку я згадав, бачив дуже давно у фільмі. Останнім часом я згадую якісь фрагменти, сцени, епізоди з прочитаного, побаченого, одним словом — з вигаданого життя, мовби шукаю там щось, необхідне мені. Щось, що можна приміряти до себе. А зараз?

Я згадую інтонацію голосу. Всього кілька десятків слів, вимовлених Катею. Я згадую, як вона поступово заповнювала цілу кімнату, витісняючи Ларису і нашу з нею балаканину. Цей спогад дивним чином поєднується з чоловіком на скелі. Я намагаюся пригадати, яке ж обличчя у того чоловіка. Міняю йому обличчя, наче маски, і розумію: йому підійде будь-яке. Ось він молодий і старий. Вродливий і невродливий. Косоокий і горбоносий. Будь-яке обличчя ідеально пасуватиме цьому чоловікові. Тому, що обличчя в нього немає.

Рушаю вулицею. Спиняю жінку з авоськами, хочу спитати, котра година, бурмочу «Пробачте», йду далі. З-за будинку вискакує хлопчисько на велосипеді, ледь не налітає на мене.

Я вчасно помітив — руки у жінки зайняті, їй доведеться ставити свою ношу. Велосипедист обминув, вивернувши кермо, я навіть не встиг облаяти, як він уже зник.

«Чому б тобі не допомогти цій жінці?» — питаю себе.

Повертаюся, та жінки вже й слід прохолов.

Вечірнє місто. Я у вечірньому місті. Мимо мене проходять люди. Найліпше вернутися до квартири, з якої незабаром таки виженуть. Але це буде ще не завтра і навіть не післязавтра.

«Що далі?» — думаю я. Питаю себе. Чому я соромлюся своєї поразки? Це почалося… коли це почалося?

Я зупиняюсь. Зупиняюся вкотре за останні дні отак, просто серед вулиці.

І до моєї черепної коробки стукає химерна думка: я прийшлий до цього міста. Не рік, не п'ять років тому, а сьогодні, зараз.

«Люди! — гукну я. — Чуєте мене?..»

Якщо уявити, що хтось таки зупиниться. Покличе міліціонера? Поспівчуває?

Вислухає? Але ж мені немає що сказати. Гра в месію безславно вмирає.

Я стою посеред вулиці. Тихо. Вогні довкола. Сусідньою вулицею проїхав тролейбус. Можна піти в ресторан, можна сходити на вечірній сеанс в кіно. Можна заговорити до якоїсь жінки.

«Здрастуйте. Котра година, не скажете?»

«За чверть восьма».

«Дякую. Можна, я з вами трохи пройдуся?»

«А ви цього хочете?»

«Так, дуже хочу».

«Що ж, ходімо».

Усе вертається знову до гри. Яку я не зможу продовжити. Яка нестерпна для мене.

«Але ж є вихід, — кажу я собі. — Чого ж ти втікаєш од нього?»

«Я не втікаю».

«Утікаєш. Цей похід і є втеча».

«Так, але від чого?»

«Хіба ж не знаєш?»

«Тепер знаю».

«Боїшся?»

«І так, і ні. Принаймні, не сьогодні».

«Ні, сьогодні. Сьогодні або ніколи».

Я послухався мого невидимого співбесідника. Ми перестали дискутувати, я ввібгався у його шкуру і поплентався до таксофона. Прізвище Серафими Михайлівни я вже знав, вулицю, на якій вона живе, знав давно. Картка в мене теж знайшлася. І дуже легко було взнати номер телефону. До того ж, мені неймовірно пощастило, коли я вдруге накрутив телефонний диск — трубку взяла Лариса.

— Ти, братику? — здивувалася вона. — Не бійся, я ще не померла.

«Але добре, що захворіла», — ледве не сказав я, та вчасно прикусив язика.

— Я не боюся. Ти живуча. І не така вже хвора.

— Ах ти, капосне порося, — засміялася Лариса.

— Здасться, я знаю тебе тисячу років, — невпопад сказав я. — А щойно дійшов таки висновку, що ти справді моя сестра.

Ми ще поперекидалися словами хвилину — другу. І я спитав нарешті, хто така її подруга Катя.

— Зацікавила? — засміялася знову Лариса.

— А я гадала, що тебе справді турбує моє здоров'я.

— Турбує, — поспішно сказав я. — Тільки мені здається, що Катю я вже десь бачив.

— Не хитруй, братику, — застерегла Лариса.

— Ти зовсім не вмієш хитрувати.

— А це добре чи погано?

— Добре, та не завжди.

— Я справді Катю десь бачив.

Цієї миті мені здавалося, що я кажу правду. Дивну властивість мало обличчя тієї худенької жінки.

— Катя — моя шкільна подруга. Невже на неї накинув оком?

Я мовчав. Мовчав довго, аж поки Лариса чомусь трохи злякано не захвилювалася:

— Алло! Де ти подівся, Андрійку?

— Я тут.

— Чому ж ти мовчиш?

— Ти хочеш, щоб я щось сказав?

— Тобі потрібен телефон Каті?

— Так, — видихнув я.

— Звичайно, я дам тобі телефон, але…

— Але я їй не підходжу?

— Ні, чому ж… Справа не в тому, чи ти підходиш… Розумієш, братику, Катя…

— Що — Катя?

Я мало не викрикнув ці два короткі слова. Злився уже й на Ларису, і на себе, що почав цю недоречну, дурну розмову. Якась тоненька нитка довіри між нами рвалася, тільки я не міг збагнути — чому?

— Ти не сердься, Андрійку, — сказала Лариса після короткої паузи, коли я вже збирався покласти трубку. — Розумієш, Катя дуже вразлива… а до того ж… До того ж вона вже обпеклася раз… Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку… Розумієш, я боюся, що кола вона обпечеться вдруге…

— Ти вважаєш, що я… я обов'язково завдам їй болю?

— Не знаю… Я ж тебе зовсім не знаю, Андрійку… А з того, що знаю…

— Що ти знаєш про мене? — вже кричав я, аж якийсь дядько, що проходив мимо, спинився.

— Ти самотній, але самотність — не твоя біда, а твоя вина.

— Ну, спасибі…

— Вибач, кажу те, що думаю. До того ж Катя…

— …Твоя шкільна подруга.

— І це важить немало. Я сама була колись такою… Такою, як Катя лишилася дотепер.

— Усе розумію. Номера телефону ти мені не даси…

— Дам. Дам, але… Ти подумай, Андрійку, перш, ніж подзвониш, над тим, що я казала.