Вона затуляє мені рота рукою. Пальці лоскочуть губи. Я цілую ці пальці. Потім долоню. Я чую гаряче дихання, хвилюючий запах волосся і тіла. Припадаю до рук і, вже не в силі стриматися, притягую плечі. Падають на підлогу чашки. І сама підлога кудись пливе.

— Світло… Давай вимкнемо світло, Андрійку.

Я встаю, тягнуся до вимикача. Темнота осліплює мене. Я падаю кудись, поки не торкаюся гарячих Люсьчиних рук. Вони пригортають мене до себе. Потім я відчуваю її пружні маленькі груденята. Знаходжу її губи.

Цілую И довго і пристрасно. Її руки опуска¬ються вздовж мого тіла вниз.

Я відчуваю, як ті руки торкаються моїх стегон, моїх ніг, як вони доторками, що стають наполегливішими, вимогливішими, притягують мої ноги до її ніг. Тонкі жіночі пальці сповзали кудись усередину, на невидиму стежку, якою ступала вже вся жінка.

«Не так, Магдочко, чому ти робиш не так?» — звідкись із моєї середини народжується думка чи думка-голос.

Магда? Поруч зі мною Магда?

Я торкаюся грудей, маленьких, пружних, розпашілих. Два яблучка, здається, тягнуться назустріч моїм пальцям, починають вростати в мої долоні.

Магда любила, коли я міцно стискав її груди. Коли мої руки видовжували їх і перетворювали на дві кладки між нами, як вона казала. Дві міцні кладки.

Чому в такий момент я згадую Магду, котру, вочевидь, не кохав, а мав за свою єдину справді коштовну річ? Річ, яка мені належала.

Рука Люсі тим часом знайшла те, що шукала.

«Обома, візьми обома руками», — подумки прошу я, але друга Люсина рука легенько торкається до моїх губ, проводить по них.

«Так починаєшся ти, — казала колись Магда, — ти, справжній».

Вона помилялася. Тепер вона знає, що помилялася.

Я цілую Люсині пальчики. І відчуваю, як кудись витікає вся моя щойно народжена ніжність, яку можна було б назвати пристрастю.

…Уночі я прокинувся від схлипування. Воно було тихе, ледь чутне, але я прокинувся. Без сумніву, Люся плакала.

— Що ти? — торкнув її за плече. — Що з тобою? Вона не відповіла. Затамувалася, здавалося, навіть дихати перестала. Може, мені здалося? І тут, мабуть, безсила стриматися, вона схлипнула знову.

— Що трапилося?

— Нічого, — озвалася вона глухо. — Спи. Я більше не буду.

— Але чому ти плакала?

Вона не відповіла, тільки зіщулилася ще більше.

— Повернися до мене, — попросив я.

— Навіщо? — якось конвульсивно сіпнулася вона. — Ти хочеш мене заспокоїти, еге ж?

— Якщо ти не бажаєш цього… Але чим я тебе образив?

— Тобі так цікаво?

— Якщо ти плачеш…

— Якщо я плачу…

Вона вже лягла на спину, потім трохи підсунулася вище, майже сіла.

— Якщо я плачу, то мене треба заспокоїти, правда ж?

— Ну яка тебе муха вкусила серед ночі? — примирливо пробурмотів я. — Може, я…

— Що — може, ти?

— Може, я був грубий учора?..

— Може, ти був грубий? — вона засміялася і таки сіла на постелі. — Ні, ти не був грубий, ти був… Господи, йому цікаво, який він був… Ти був, як усі, ось який ти був…

Останні слова вона випалила з неприхованою відразою.

— Люсю…

— Ти — як усі… Боже мій, ти ж такий, як усі! А я дурна… Вже цілий рік, дурепа…

Вона переступила через мене, зіскочила на підлогу. Тіло її в темряві здавалося схожим на примарну тінь.

— Відвернися, будь ласка, я одягнуся, — попрохала вона.

— Навіщо?

— Я піду додому.

— Серед ночі?

— Мені не звикати.

— Нікуди я тебе не пущу.

Я скочив з ліжка, намацав сорочку, плавки. Вона теж вдягалася у темряві. Я клацнув вимикачем.

— Андрію!

Голос, що вимовив моє ім'я, був навіть не розпачливим, а якимось нестямним. Я озирнувся. Люся вже була в комбінації, але руки, руки, що затулили обціловані мною вчора маленькі білі груди, були геть поцятковані слідами… Слідами уколів, зрозумів я наступної миті.

— Ти…

— Не сподівався? — всміхнулася вона саркастично. — Авжеж, я колюся. Правда, це недавно, і поки що вмію контролювати себе.

— Н-навіщо? — затинаючись, вимовив я.

— Не підходь, — прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. — Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

— Ну, навіщо ти так…

— А як накажеш? Як накажеш, коли це правда? Коли я нікому не потрібна, як і тобі… Хіба що для одного… Кажуть, я вмію приносити насолоду… Тобі було непогано зі мною, еге ж?

— Люсю… Не треба…

— Не треба? Ну збреши, Андрійку, що кохаєш мене, що жити не можеш без мене… Чи слабо, га? Ну, кажи, я послухаю.

Я ступив крок убік, опустився на ліжко. Погляд упав на годинник, який я зняв учора перед сном. Було пів на третю.

— Ну, куди ти підеш? — сказав я, спостерігаючи, як гарячково вона вдягається.

— Додому. У мене своя кімната.

— Хочеш, я піду спати на кухню?

— Ні. Я не зможу заснути. І не зможу лишитися.

— Тоді я проведу до…

Я хотів сказати «до зупинки», але затнувся. Мабуть, о цій порі навіть таксі зловити нелегко.

— Я проведу тебе додому.

— Ні. Якщо в тебе с хоч крапля поваги…

— Я все ж не відпущу тебе…

Вона не відповіла, ступила до дверей, але у дверях спинилася.

— Ти ні в чому не винен, Андрійку. Все, що мало трапитися, трапилося. Пробач, що я не змогла пересилити себе.

Я вже стояв навпроти неї. Люся дивилася не зневажливо і не з відразою, але й не байдуже теж. Погляд її мовби їй і не належав, висів у повітрі чи летів до мене сам по собі, і в глибині його народжувалося щось більше за нього і за нас обох.

— Я проведу тебе, — повторив я.

— Ти так нічого й не зрозумів.

Вона круто повернулася. Заскреготав замок. Я міг би кинутися до неї, та лише продовжував гарячково натягати одяг.

Коли я вискочив у двір, там Люсі вже не було. Я вибіг на вулицю. Теж нікого. Ніде не відлунюють кроки. Тільки свіжа тиша нічного міста. Йти кудись безглуздо, я лише приблизно знав, що вона живе в такому-то районі. Десь на тридцять третьому кварталі.

«Ось і все, — подумав я. — Пройшла любов, зів'яли помідори».

Але іронія, що досі часто рятувала мене, останнім часом не допомагала.

Я стояв, аж доки прохолодне повітря осінньої ночі не змусило мерзлякувато зіщулити плечі. Треба було вертатися назад, і я повернувся.

У кімнаті про мою гостю нагадували хіба що чашки на паласі та шматки булки на столику. Я підняв чашки і поставив їх на столик. На одній із чашок виднівся маленький слідок, залишений помадою.

Піднімаючись сходами, я ще тішив себе сподіванням, що Люся погралася зі мною, що вона вернулася назад, що…

«Сліпець», — подумав я.

— Сліпець, — вимовив уголос.

Так, я виявився сліпим. Але звідки я міг здогадатися про її почуття? До неї часто дзвонили, а то й зустрічали біля прохідної такі ж, як вона, молоді вродливі хлопці. А втім, Люся не була вродливою. Мала надто загострені, навіть непропорційні риси. Тільки наче сиділа у ній пружинка, що змушувала вічно зриватися з місця, жартувати, розігрувати інших, і тоді обличчя її світилося особливим вогнем. І ось ця безжурниця виявилась наркоманкою. Щоправда, якщо вірити їй, колотися почала недавно. Часом вона кудись зникала під час роботи, і коли з'являлася, очі дивно блищали. Невже… Невже вона виходила колотися?

Між нами нічого не могло бути. Моя вина в тому, що я привів її до себе?

«Ти такий, як інші…»

«Ти справді хочеш, щоб я залишилася?»

Ці дві фрази поєднати важко, майже неможливо. Так, я не сказав, що кохаю, але я й не кохав її. Те, що почало народжуватися, чи народжувалося воно справді?

А що, коли воно таки народжувалося?

Самота, якої так боявся сьогодні, змусила вчепитися за Люсю. І коли спитав: «Залишишся зі мною?», то не думав ні про ніч, ні про щось інше, просто несподівано виникла надія.

Я знаю, як народжується далекий плюскіт хвиль, який заспокоює душу. Коли ми були біля моря, багато разів уявляв це собі. Ось тиша, ось дрімають хвилі. Повільно-повільно, майже нечутно тече вода. Ні, не тече, а стоїть на місці. Тільки в глибині її, всередині якоїсь невпокореної молекули, котру не тішить ні сонце, ні легка, ледь лоскітлива течія повітря, вже народжується рух, випружинюеться, нетерпеливо рветься з тісної оболонки. Ця нетерпеливість передається молекулам-сусідкам, вона заражає їх, наче невидимий вірус, і ось уже рух розпочався, і тишу сколихує плюскіт. І ти на березі прислухаєшся до нього, і люди поруч тебе прислухаються. Чому плюскотить вода, чому прийшли в рух дрімотливі маси її? Може, буде буря? Тільки ж небо чисте-чисте. Ніде ні хмаринки, а хвилі все плюскочуть. І сколихується твоя душа хоч на якусь мить. Мабуть, так само виникає щось схоже на надію в людині, не сама надія, а щось схоже на неї, первісне і вкрай необхідне.