— Будемо зараз снідати, — сказала Серафима Михайлівна.

Щось наче підштовхнуло мене. Вдягнутий, але босий, в одних шкарпетках я кинувся й собі до дверей.

Цокіт жіночих черевичок лунав десь унизу. Наче навіжений, метнувся я вслід за тим цокотом, за тією голосною енергійною ходою.

Я наздогнав її майже біля самого виходу.

— Послухайте!

Вона обернулася. Колючі сірі очі були зо¬всім поруч. Задиханий, напівбосий, я стояв, не знаючи, що сказати.

Ми стояли так обличчя до обличчя добрих півхвилини, я важко дихав і все більше ро¬зумів, що треба повернутися, піти, зникнути якомога швидше з цього дому. У мене є шанс ніколи її не зустріти. І матір її не зустріти. У мене є шанс хоч таким робом врятуватися, коли ти програєш, коли ти загубив більше, ніж досить, можна хоча б зробити вигляд, що нічого не трапилося.

А проте я не міг вчинити так. Ось-ось мали розтулити пащу двері, що вели з вулиці, ось-ось у моєї ганьби мав з'явитися ще один свідок, я чув як шльопали чиїсь кро¬ки подвір'ям, а жінка навпроти мене стоя¬ла і мовчала. На дні її великих сірих очей на зміну іронії виросло здивування, а потім — погано приховане збентеження і ще щось, назви чому я не годен добрати. Може, навіть страх впереміш зі співчуттям.

— Вам холодно в ноги, — сказала вона на¬решті. — І, крім того, я не люблю чоловіків-хлюпиків.

— Я не… — почав був я і затнувся.

«Може, збоку я здаюся ще смішнішим, ще гіршим, ніж є насправді», — майнуло в моїй збаламученій голові.

— Візьміть мене з собою, — випалив я і аж тепер відчув, як справді нестерпно холодно мені в ноги.

— Може, ще й увечері прийти до вас у моє ж ліжко? — сказала вона насмішкувато, проте без злості, швидше втомлено.

— Цього я не прошу.

— Вибачте, мене чекають.

Усе ж вона не відвернулася, не зникла. Щось затримало цю жінку, що могла б випа-лити набагато дошкульніші слова. І раптом я з подивом помітив те, чого не помічав досі, вона дуже схожа на Серафиму Михайлівну. Ця схожість не одразу впадала у вічі, вона ніби сиділа, захована десь далеко у рисах її вже проораного ледь помітними зморщечка-ми обличчя, і тільки тепер, коли очі поглиб¬шали і вже дивилися повз мене, добуваючи з глибини зіниць щось, тільки їм і знане, вона стала невловимо і виразно воднораз на-гадувати матір.

— Пробачте, — сказав я і пішов назад, уго¬ру, сходинка за сходинкою обпікаючи хо-лодом собі підошви.

Двері нарешті грюкнули. Хтось прой¬шов мимо Лариси, привітався. Хтось ішов за моєю спиною. Я почув його дихання і спинився.

Мимо мене продибуляв старий, як світ, ді¬дуган. Він важко дихав, як і я, після свого безглуздого маршу вниз. Тільки його хода мала сенс. Він подивився здивовано на мене і коли вже обминув, ще більше при¬тишив крок.

Я оглянувся. Лариса все ще стояла вни¬зу, хоч і дивилася на брудну темно-зелену стіну.

— Я чекатиму вас у машині, — стомлено промовила вона.

— Дякую, — сказав я.

Старий поволечки чалапав далі. Ось уже його не стало видно. Тільки шаркають схода¬ми старечі черевики.

— Не забудьте, до речі, що ви — мій родич, — застерегла Лариса. — Троюрідний молодший брат. Постарайтеся швидше взутися, трою¬рідний брате.

Я вийшов з будинку, вже взутий, причеса¬ний — такий собі джентльмен, що збирається на прогулянку. Вдихнув на повні груди по¬вітря, поглядом намацав збоку біля під'їзду світлу «Мазду». Я не помилився — з-за напіввідчинених дверей визирала голова Лариси.

— Ну й довго ж ти збирався, братику, — ска¬зала вона, весело посміхаючись.

Я нагнувся і побачив її насмішкуваті, звернуті до мене, очі.

«Йдіть ви до дідька. І котіться куди завгодно», — подумав я.

Подумав, але втарагунився всередину са¬лону. Ґречно привітався. Георгій повернув голову, і я побачив, що обличчя його нічим особливим не примітне, хіба що підборіддя ледь-ледь випнуте, а ніс трохи завеликий. На дні темно-сірих очей майнула і згасла миттєва цікавість. Він завів двигун, і ми рушили.

— Це Георгій, а це той самий двоюрідний братик-сонько, — сказала Лариса, підвищую-чи, отже, мене, в ступені рідності.

— Андрій.

Ми постояли трохи біля перехрестя, Георгій не спішив виїжджати, щоб втиснутися між автобусом і «Москвичем», який ішов на досить пристойній відстані. Дуже обережний чи не хоче бути близько від автобусних газів?

Він, отже, з першої хвилини знайомства цікавить мене?

Я пригадав слова Серафими Михайлівни і посміхнувся.

Уже коли ми викотили на центральну вулицю, вперся поглядом у Георгіеву потилицю, вдихнув ледь чутний запах одеколону. Зачіска якраз діставала до комірця синього спортивного костюма — отже, він не художник, і не актор, і взагалі не люди¬на вільної професії. Напевне, й ризику не любить.

А що коли спробувати, коли спробувати… Я аж заплющив очі від цієї думки. Надто фантастично-неможливою була вона.

Ось я вириваю кермо з цих дужих рук. Машина врізається байдуже у що — дерево, стовп, будинок. Я побачив нас усіх трьох за¬кривавлених. Ні, ще перед тим дзенькіт скла. А якщо я не загину, авжеж не загину, адже я на задньому сидінні.

Господи, про що це я? Адже я подумав перед тим, чи не розіграти мені Георгія. Георгія, заодно й Ларису. Я — Ларисин коханець. Ось зараз скажу про це. Другий коханець? Отже, другий, бо з цим, першим, вона провела ніч.

Я злостивлюся? Так, бо надто різні ночі були в нас.

Але оте дивне нашарування таких різних двох думок: перша — про розіграш і майже миттєво слідом за нею друга — про кермо, аварію, нашу загибель… Виходить, я отак, несподівано, можу бажати чиєїсь смерті?

Я подивився в бокове скло. Ми їхали ранковим недільним містом, незвично тихим, майже безлюдним. І моя душа теж безлюдна. Ось чому одна на одну нашарувалися дві злостиві думки. Я звертаюся до себе, куди б не сягнув думкою.

Ми швидко минаємо будинки, визирає небо поміж них, червоний проблиск нага¬дує про заховане за хмарами сонце. Місто порожнє, але за стінами будинків живуть люди. У кожного з них своя доля і свої турботи. Я оглянувся — будинку, де я ночував, видно не було.

«Це ж зовсім інша вулиця», — подумав я.

— Невже ти сьогодні не поїдеш на те своє виробництво? — сказала цієї миті Лариса.

— Уяви собі — ні.

— Дивно.

— Чому дивно? — спитав Георгій.

— Ти не згадав про нього ні вчора, ні сьогодні.

— І що це значить, по-твоєму?

— Може, вовк у лісі здох.

«Вони наче підслухали… наче підслухали», — подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, — безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин — і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.

Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він — шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.

— Ви не можете їхати швидше? — кажу я тепер.

— Навіщо?

Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.

Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.

— Куди ти поспішаєш, братику?

Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.

— Бідний братик, він поспішає, — каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.

— Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…

— Тоді не треба було їхати, — вперше озивається Георгій.

— Ви маєте рацію…

— Зупинити машину?

— Ні, чому ж?..

Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.