Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола — телевізора.

«Ага, — подумав я. — Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

— Ходіть же до столу, — сказала господиня. — До речі, як вас звати?

— Андрій Троян. Можу показати паспорт.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

— Ви не схожі на грабіжника, — посміхнулася господиня.

— Он як? — пробурмотів я. — Дякую за довір'я.

— Будь ласка, — сказала вона. — Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

— Ми вже познайомилися, — приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос — тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос — несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» — шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» — спитав я нарешті.

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», — сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад — геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

— Вам погано? — турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Куди ж ви? — чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

— Нікуди.

— Чи ви хочете помити руки?

— Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.

Тугі холодні струмені обмивали мої пальці.

Я притулився лобом до скла.

«Що мені сказати їй?» — думка постукала в мозок наче сама по собі.

Я поглянув у дзеркало. Стіна за моїми пле¬чима там мовби віддалялась і, здавалося, іде якась хвилина-друга й уже її зовсім не буде. Зрозуміло: виною цьому — не знати звідки виникле запитання. Тепер я боявся його, хоч зовсім недавно, дорогою сюди, кепкував над собою.

Вода боляче хльостала по пальцях. Паль¬ці стали вже зовсім синіми. Я знову підвів очі, але за спину глянути не відважився.

Я нічого не скажу. Просто тихо піду. Цей вечір спогадів не для мене. А втім, про мене й не згадають, і це найвтішніше. Хіба що пе¬ревірять, чи не вкрав чого. Коли перекона¬ються, що таки не вкрав, забудуть. Ну, може, згадають, як анекдот.

Я вимкнув воду, акуратно витер розкішним білим рушником руки і відчинив двері.

Серафима Михайлівна стояла в коридорі й дивилася на мене.

— Боялися, що втечу? — спитав я саркастично.

— Мені здалося — вам погано, — просто, без фальшивої ноти в голосі, відповіла вона.

Пригасла було злість спалахнула знову.

— Будь ласка, — сказав я. — Чисто.

— Навіщо ви так? — вона лагідно торкнулася мого рукава. — Вибачте, коли образила. Ходімо пити чай.

— Спасибі, — подякував я. — Але мені не погано. Правда, й не добре. Але це вже інша пісня. А приспів у пісні такий: живу я в цьому місті. У Лучеську.

Вона не здивувалась і не обурилась. Тільки обличчя стало начеб утомленішим.

— Я здогадувалася про це, — мовила ще тихіше.

— Здогадувалися? — витріщив я очі.

— Авжеж.

— Але чому? — щось опустилося в мені донизу, і, здається, я сам був готовий от-от опуститися кудись униз, провалитися крізь підлогу.

— Коли я скажу, що в мене просто більше життєвого досвіду, ви сприймете це як повчання, — її у втомлений голос просочилася гіркота.

Вона повернулася й пішла до кімнати. Я скорився. По суті, в мене навіть не було вибору. Мусив тішитися тим товариством, що послала доля.

Ми сиділи й пили чай. Розмовляли про майбутню осінь. Якщо вірити прогнозам, вона мала бути теплою. Принаймні, так кажуть прикмети. Далі Варвара Микола¬ївна розповіла про своїх знайомих, яким дісталась картина відомого художника. Він, виявляється, заповів цю картину, написану в ранній молодості, їм. Був, бідолаха, закоханий у дівчину, котра тепер сама «тричі бабуся».

Я слухав і раптом помітив, як моя ліва рука (правою тримав чашку із захололим чаєм) повільно, але невмолимо, ніби сама по собі посувається до альбому з фотографіями, якого півгодини тому гортала Варвара Мико¬лаївна. Я спинив руку і подумав, що досить любо й сміхотинно було б попросити цю фо¬тографію, якої я навіть не бачив, на згадку. Цікаво, чи відмовила б прониклива Серафи¬ма Михайлівна? Та ще й якби попросив при її гості-подружці…

А проте я розумів, що не зроблю цього. На¬томість сьорбнув ледь теплого чаю і сховав ліву руку під стіл.

І тут я зауважив, що вони обидві дивляться на мене.

— Пробачте, ви про щось питали?

Прокинувся я від притишених голосів. Учора не міг довго заснути. З-за вікна крізь щілину в шторі пробивалося світло вуличного ліхтаря. Моя рука не дотяглася до нього. Тоді я заплющив очі, хоч і знав, що це даремно.

Ще до того, як лягти в цю свіжу, ледь хрустку постіль, я знав, що не зможу довго заснути. За столом я вдавав із себе змучено¬го, напівсонного, особливо, коли ми лиши-лися із Серафимою Михайлівною вдвох.

Насправді ж я боявся, що вона почне таки розпитувати.

Боявся, що не зможу тоді відповісти, не зможу лишитися, грюкну дверима абощо.

Вона не спитала.