Слухай, а для чого ж тоді чекати цієї самої кризи, га? Диви, як усе обернулося за 18 років. Це ж майже ціле моє життя. Мінус чотири роки. Ну коротше. Не хочу я ніякої тихоокеанської дружини. І в Париж не хочу. І в університет. Наплювати. Хочу (тільки) тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ, Скандинавська Квітко.
День естонського посольства.
Серіал «Кривавий шлях до Гельсінкі», друга серія. Початок об 11.40.
Зліва йде похмурий викидень-дощ (бо дощам іще не час на початку березня), справа трансляція імпотентських читань парламенту. Привід функціонування української мови в Україні. Дія безпосередня активація архетипу Великої Матері вдалими промовцями. Сльози на очах. Особливо при згадках про хвилю 90-х років, з усіма їхніми крайслерами, вивихами й альтернативами. Так Неборак писав, я лише його квазіцитую. Тим, хто не в курсі справи, вищенаведені однорідні додатки здаватимуться звичайними іменниками в множині. Хуй там. Я просто лапок не ставила. Відлижіть. Це до тих, хто таки не вїхав. А взагалі, ностальґійно повискуючи під Артимівські дідівські оповіді про коропів у Львівському фонтані і розмальованих запорожців, можна починати нову книжку:
ЯК МИ ВТРАТИЛИ ЄВРОПУ.
Або просто: «Як ми проїбали Європу». Або «Провтик чи пошуки утраченого часу». Ага, інтертестуальність. Тести для всіх. На вагітність голови. Хоча, чи можна завагітніти від імпотентів? Чому я називаю останніх із національних могікан імпотентами. Знак питання. Тому, що вони здатні розповідати про свій велетенський потенціал без кінця і краю сорі за каламбур а в кінці кінців нічо не встане. Отак і з нацією. Хоча... може, в нації просто собі аденома простати, і все ще може виправитися? Що ж, почекаємоо на лікарку Кант.
Мій голос знають вже у всіх довідкових цього міста. Я та, що прагне довідатися. Я володарка гарему. Чоловіки з жіночими іменами. Зухвала Зухра й Софістікейтід Зульфія. Сплять зі мною й носять мене їсти. Мене не їдять. Це просто кухонна зала для накликаних обідів. Одного разу на ту залу помилково накликали біду. Позникали з-під столів всі ґурії. Помінявся хід історії. Торі Амос подзвонила не в ті двері. Текст аґонізує і вже не лізе весь в один рядок.
...A devil in Helsinki.
Devil це я. Бо я вже насправді (фізично тобто) в Гельсінкі. А якщо хтось не впевнений, що диявол жіночої статі спитайте феміністок. У цій країні, володарці Гельсінкі, президент також жінка. Нічого не поробиш.
Однак я тут і це моя основа. Не знаю, чого так казати, Скандинавська Квітко, може, для того, щоб додати в нашу героїчну саґу більше героїзму. І саґізму. Бо пофіґізм там все перевантажує. Вчора мною перевернуто хід історії. Через мене ті варяги, що за легендою заклали Київ, щодуху мчали назад у свою Скандинавію, так і не досягнувши моєї землі. Я бачила їх здаля. Намагались, бідолашні герої, на своєму стрункому гостроносому кораблі (точнісінько на такому, як тепер їм стоїть памятник у нас на набережній) обігнати здоровенну багатопалубну бандуру компанії Silja line. На кораблі їх було четверо братів і сестра їхня (щоглу тримала). Не троє. І не Либідь. Хельґою її звали. Без поняття, чого то так. Навіть збрехати ніц не можу, бо не всі підручники з історії прочитано. Стояла вона, вигнута, на носі корабля (це перед тим вона щоглу тримала), вітри накликала в вітрила, та вже ніхто тих вітрил не бачив. Не змогла їх витончена й благородна шкаралупка випередити ту неоковирну споживацьку вавилонську вежу, що я на ній була. Впала Хельґа на коліна й гірко заридала.
Поміж тим, кавалки криги, моїм танцем наперед поламані, складалися в химерні мозаїки. Їх тріщини то піктоґрами. Ієроґліфи. Руни. Стара кирилиця. Довгі переплутані речення, що відходили від твоїх земель під мої очі. Яким лиш боком я ті очі не вивертала, прочитати змогла лише кілька літер. Деякі з них такі ж, як в твому імені, але то все, що я можу про них сказати. Тим паче, більш ніж упевнена, що там, на березі, звідки ти то посилаєш, ховається іще Хтось, хто краде найважливіші знаки. Твій народ не хоче віддавати тебе нам, варварам. Першою хотіла мені завадити жінка. Стояла позаду в мене у черзі на корабель і штовхала у спину.
Слухай(те), як хочеш(те) стати попереду мене, іди(іть). Тільки не треба мене штовхати.
Пяна фінка потрісканим голосом каркнула:
Йо!
І захоліталася уже переді мною. Однак місць на кораблі вистачило всім.
Відтак до мене учепився старигань, довго мені щось розказував твоєю мовою, а я лиш могла посміхатися і молити Бога, щоб старий заткався й не відволікав мене від прочитання криги. Однак той шаленів. Ухопив мого наплічника, почав трясти його і витягати звідти плетені речі: на от, дівчинко, візьми, обгорнися й скачи у море. Там тобі тепло стане. Я нічого не брала, просто спокійно запихала речі назад. Старий репетував, зібрався натовп, бізнесмен пролетарського походження кілька раз пхнув старого так, що той упав, але все повторювалось знову.
Що він хоче від мене? для ввічливості питаю англійською, але мене ніхто не чує, всі регочуть із того, що старий знову й знову падає і неймовірно лається.
«Два», подумала я. «Цікаво, хто буде третім. Чи можна рахувати Хельґу?»
Цікаво, як вони всі чують мою силу й наміри. У Талліні мені зустрілась янголиця. Перша ж дівчина, до якої звернулась з питанням про місце продажу трамвайних квитків, раптом запропонувала провести мене на пристань і знайти пароплав.
Все одно мені робити нічого.
Вона розмовляла російською й естонською, я українською, й вона жодного разу не сказала «Я ні панімаю». Відтак спитала мене, чи знаю я слово «дискримінація», і сказала, що в Естонії дискримінація заборонена. Янголка Оля була повненькою і їй було важко коло мене бігати. Відтак ми знайшли термінал, вона залишила мені якихось цифер на папері, а я їй шоколад єдину більш-менш порядну річ, що в мене була. Вона доволі спантеличено потисла мені руку маленькою мякою долонею й побажала щасливої подорожі. Розумієш, Скандинавська Квітко, коли я зірву тебе, то везтиму додому через ці землі. А вони чекають розквіту. Цього я певна більш, ніж того, що янголи вживають шоколад. У вену.
Третім виявився банальний прикордонник із фінського боку. Мало того, що демократичні європейці поділили місця проходження пасс-контролю на «Нації члени ЄС» і «Нації не-члени ЄС», так ще й мій паспорт з гербом України викликав купу підозри й потребу говорити до мене російською. Ну звісно ж, особа жіночої статі з українським громадянством до англійської апріорі не здатна, а приїхала сюди задешево продатися чи, у ліпшім випадку, помити посуд чи підлогу в омріяних кафе і ресторанах.
Куда єдіте?
Im staying here, in Helsinki. Came from Ukraine.
(Паєдєш дамой, факс нє докумєнт! Згадалась Іздрикова митна історія з поляками. А я ще перед тим на Артимові страхання з цього приводу казала, що в житті не зустрічала проблемних прикордонників... Ха-ха... От вона моя божественність і ейфорія).
Када вазращаєтєсь?
(О роси, роси, буйні трави!)
The 25th, as my Estonian visa is over.
Прикордонний добродій (вилупок, жирна свиня, тупорилий кретин, нещасна людина з найжахливішою в світі кармою, згідно якої днює-гниє в оцій халабуді, заглядаючи в чужі папірці, почуваючись принагідно архангелом Гавриїлом) кілька разів порахував мої шенґенські візи. Відтак потикав моїм пашпортом у вгодовану мармизу службовця з іншої халабудки. Цікаво, а чо вони не перевіряють мій багаж? А, ну так, аби була з Колумбії, шукали б наркоту. А так мій робочий інструмент завжди зі мною. Дядя вже певно всі штани собі намочив, уявляючи мене в дії. А може він просто не любив рудих або півжиття пропрацював на російському кордоні, хто зна.
Час минав. Тепер мене вже ненавиділа вся черга, котру почерез мене затримували. Та-та-та-та, скупайте мене в оваціях. Північний лось (олень для нього надто витончений) заходився порпатися у своєму компютері, шукаючи імя відступника, що мене сюди запросив. І таки, на своє превелике розчарування, знайшов. Доволі експресивно вдаривши мені штамп, так само в щирім молодецькім запалі ткнув мені мій пас. Без «дякую» і «щасливого перебування». Как жаль, как жаль. Відсмокчи. Без єдиного погляду. Ну, слава Богу, не наврочив. А я таки перемогла.
