Години(а) втікла. Я забю на пари. Хоч так і люблю свою викладачку української літератури. Я захворіваю. На ліки просруться останні залишки національної валюти. Хоч би цю новину нікому не розтринькати. Ну, не те, щоб мені чужа радість не на втіху, просто... Ну, то не важливо. Важливо те, що це полювання вже до біса затягнулося, вже тебе десь і кіньми, певно, затоптано, Скандинавська Квітко, а я все жену хортів своїх та й жену. І не дивлюсь на землю, а, вхопивши сурму, сурмлю в неї до верхів прадавніх сосен, що тебе колись плекали в цім краю. Коні мої бояться води пити з тих озер, де ти малою коси мила, коні вмирають від спраги. Я дожену тебе на Різдво. Ти сама мені зі сну сказала. Лиш не їсти і пити лиш трохи. Піст. Знесилення. Числа. В кого їх спитати? Ніч гортається вітром, сторінка за сторінкою, хорти виють і коні прядуть вухами тобі весільний серпанок. Коли по всьому буде, прошу, зроби мені із нього саван.

На, їж, пожирай мої листи. Віднині я не ставитиму на них чисел, тож про листову дієту й мови бути не може. Невикінченість, затягнутість і не рузшеність із місця от хто я.

А хто такий Куілсі?

Куілсі стояв за кулісами. Чи то пак, за лаштунками, щось там собі до чогось прилаштовуючи. Може, то якраз він і прочинив те вікно в підїзді, крізь котре втік (полетів у теплі краї? Склавши до купи крила, тупо гухнув до землі?) янгол Сашко. Хоча це взнати є практично неможливо. Таке ж саме (за функцією й прозорістю-немитістю) вікно було прочинене і з мого помешкання. Дивно: янголам також властива двоїстість. «Писати, принаймні, хоч якесь тобі заняття, це все ж-таки ліпше, аніж вени собі поврізати...» щось десь отак у Вельбека. Цікаво, як у янгола Сашка. Бо саме відкриванням вен я його завжди і стьобала. Його, його колишню кохану. І ось тепер до мене дійшло, що писанина - це те ж розкоркування кровохідних шляхів. Ну, хай собі й так. А ти що скажеш, Скандинавська Квітко? Добре, що я тут зараз сама, і ніхто не чує смороду зіпсованого сиру, який мені стрільнуло в голову переплавити із сіллю та спеціями. Дарія Цвек, блін.

О, диви, усе ще й геть нічого: ну, гірчить чутарік, але як швидко ковтати, то можна й вижити. Зате соєві відбивні просто королівська розкіш. Хто б іще на світі приготував таку чудову ґуму з грибово-кубічним присмаком? Ех, сумно ж-таки, що янгол Сашко того не спробує. Він іще якраз перед своїм зникненням прислав мені листа з рецептом готування янгольських крил. І, як справжній пророк, передбачив виникнення нової міжнародної валюти консерв із янголячими крильцями. Ті крильця (конкретно кісточки з них) містять у собі до біса речовини, схожої на фосфор. Коротше, чим більше захряцають янголів, тим світліше стане все довкола. Отака от шиза була у пророчого янгола Сашка. Щоправда, крилець я у хаті, як не намагалась, знайти не могла.

Все стає жертвою мого еґоїзму. Мого... ну, я по-різному це називаю. Певно, найчастіше все-таки власним життям. Я хочу жити. Хочу цього повсякчас, за винятком. Виняток буття поряд із тобою, Скандинавська Квітко. Тоді я перетворююсь на тупу ніцшеанську корову (може, тобі того й не видно), і прагну все життя отак закохано на тебе витріщатися. Я тоді марно силкуюся витягти із власної дупи власноруч зібгане власне самогубство, бо я вже не власна, я вже не особистість, я безсмертний рід людський, що прагне одного: єднатися, зливатися, відтворюватися. Ти не хочеш дітей. Я їх також не хочу. А Воно в мені хоче, аж пищить. Я нікому про це не кажу, в першу чергу не кажу тобі. Моє мовчання до тебе дуже особисте і таємне. Моє мовчання дзеркало Елевсину. Моя реальна репродукція «Відсутність божественного ініціювання (?)».

До кімнати ковзнув привид янгола Сашка й ліг на своє звичне місце, позаду мене. Дивиться, як я сиджу за столом. На щастя, тепер мені не треба розкривати писка й повертати голову, щоб з ним поговорити. Зараз Сашко гортає суперпостмодерну книженцію мого вельмишановного пуперпостмодерного викладача літературознавства.

Ти почитай там-о рецензію на неї... раджу я. Він читає:

«Пропонована читачам книжка репрезентує необароковий києвоцентричний дискурс українського постмодернізму...

А «постмодернізму» одне слово?

Так. Крапка. «...Провокативні верлібри, демонструючи владу мови над особистістю, закодовують та амбівалентно актуалізують трансперсональні архетипічні образи європейсько-християнської традиції».

Піздєц.

Підраховую кількість українських слів в усій цій лобуді: три. «Влада», «мова», «образи». Диви, а яким-таки сенсом просякнуті всі три лексичні одиниці! І вже вони не просто одиниці, а трійця вже вони замалим не свята, ПМГ. (Абревіація простонародного українського «Прости мені, Господи». Наряду із «Хай Бог милує», «Бог його зна» і «Ой, Бо...» є найпопулярнішим порушенням Першої заповіді).

Ðîçìîâëÿþ ç Êàñåþ ïî òåëåôîíó, ï³ñëÿ ÷îãî íàñòຠíåâ³äâîðîòíå ÒÀÁÓËßÖ²ß. Òàáóëÿö³ÿ, öå, çâ³ñíî, ë³ïøå ìåíñòðóàö³¿, àëå æ íàáàãàòî ÷àñò³øå. Êàñÿ äóæå êëüîâà ïðîìîâòåðêà. Âîíà îñü âèãíàëà òàêó ô³øêó äëÿ ñâ ïðîìî-îðãàí³çàö³¿:

За невеличку мзду ми зробимо із вас ЗВЄЗДУ!

А я тим часом, Скандинавська Квітко, слухаю твою улюблену заплакану РАДІОГОЛОВУ. Якась тобі Медуза Ґорґона жахлива. На честь медузи-ґорґони я вигризаю з целофану виріб «крабові палички», паралельно замислюючись, якого рожна фіксувати отакі ось тельбухи словесні. А, ну так, «зміст не важливий». Ги-ги, а форма в Нас ващє відсутня:

Піст, мо Дерн.

Чи то пак,

Постмодєрмізм.

Проводжу щодня по дві години сорок хвилин, вглядаючись у твою знимку. Щодня між пятою та сім сорок вечора, відтак співаю «Сім сорок», і ховаю твою світлину. Через сорок днів (нє, тепер вже через 36) я матиму на собі твоє достеменне зображення, моя пика закалькує твій образ. А поки що мені просто неймовірно хочеться тебе скрізь малювати. Скрізь і геть усім. Мишкою на екрані, маслом на висівковому хлібі, аквареллю на паркеті, розлитою кавою на плиті, брудними голками з йодом на правому своєму передпліччі, гівном по блідо-зеленій раковині унітазу, пінопластом по шклі, кровю жлобських псевдо-продюсерів по барних стійЛах жлобських барів, кольоровими олівцями на чорній копірці, цвяхами по підїздових стінах, слиною на розпеченій лампочці 100 Ват, слизом ще не вмерлої риби по целофановому пакеті, в який, окрім неї, вкинуто ще сірники і ґумову рукавичку, що в парі з іншою коштувала б 6 гривень у переході на Толстого.

Коли надто довго скопичувати в собі деструктивні емоції, страждання, внутрішні верещання та інше гівно, і нічого з того не випускати в атмосферу, в якийсь момент обовязково розродишся в лабета СУББЛЮВАЦІЇ. (А у Фройда були класні окуляри).

А чо в тебе, вуйчику, руки трусяться?

Та бо то година пізна вже, дванайціта ади!

Ти б, вуйчику, ліпше дхаті йшов...

Та вже йду собі з Богом... Та й ти, дівочко, по ночіх би-с мо не ходила...

А мені, вуйчику, по ночіх, та як тобі з Богом...

Лупленою дорогою зацебенів дощ. Карпатський, брунатний, холодний і невидимий. Дівка щільніше насунула капюшон на лоба і пішла штрикою в бік церкви. Свічки на цвинтарі ледь мерехтіли. Вуйко Дмитро перехрестився, сплюнув і, шепочучи «Богородицю», поспішив униз до автобусної.

Ця незначна подія трапилася 22 листопада о 00.00 за Київським часом у м. Яремча Станіславської області, за 600 км від Оболоні, м. Київ. Подія відбулася чотири хвилини тому. Свідки відсутні.

П.з.д.в.ти й день.

О Брітні Спірс, прийди і порятуй мене!

Бо Сім мене стоять,

Цвяхами в голови пробиті,

Сльози лиш із правих очей біжать

Ліві ж під гілки пожадливі підставляються,

Щоби наштрикнутими стати,

Тільки,

Як Янгол Сашко прокричить:

«Все пропало!»

Де ти знайдеш такого ангела, як я?!! співає обурено Крихітка Цахес. Та це я так, до слова і не в тєму. Скандинавська Квітка розпустила тим часом своє летюче коріння в Празі. Так зовсім вже до мене близько... Цікаво, чи скінчить вона своїм приїздом мій тупій? В мене посиніли нігті і поскрючувались пальці. Мабуть, не стачає вітамінів. Вітаміни в аптеці по 40 грн 43 коп. Всі дешевші гівняні.