От що зробив із Севериною задавнений страх і холодний розум: він зробив із живої людини людину, змерзлу до життя.
Вона ходить, дихає, дбає в свою дрібну господарку — та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься.
Ні сльоза.
Ні сміх.
Ні осуд.
Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям.
Може, тому й не задубіли її кості десь там у тамтім Магадані, де позамерзала половина Панської Долини.
Бо коли подумати, то вийде, що в цім світі будь-яке людське життя варте не більше, ніж життя отих чорноспинних молодих поросят, колись задубілих у снігах на Писарівці.
А коли думати дуже добре та казати самій собі правду, то страх її ніколи й не покидав.
І до сьогодні.
Вона до сьогодні чекає, що таки прийдуть і за нею.
Дотепер не вірить, що вона їх тоді обдурила.
Обдурила всіх — і своїх, і чужих.
А вже як зовсім по правді... ну, зовсім-зовсім тихо, так, що й самій не чути... то Северина дотепер не вірить, що Україна — надовго.
Бо стільки того видимого й невидимого вар'ят-ства круг неї!
Так люто брешуть безсовісними словами в очі — і навіть не кліпають... всі брешуть, всі! І ті, що брехнею весь світ пройшли, і ті, що від брехні колись боронилися. Щось таке невидиме, але всесильне, липке, ніби смола, і твердіше від бетону, зцементувало невірників і праведників — і тепер вони, як рідні брати: пройдисвіти зі злодіями і праведники із колишніми мучениками... всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими й ненависними словами... але всі так тими словами хитро люблять Україну, що Северині подеколи від об-ридження ригати хочеться.
Колись-то з лютості разом із «брехунцем» вирвала зі стіни й розетку, коли ще одну вселенську брехню почула із тих брехливих уст та безличних і безсовісних писків. Бо то ж ні мольфарем, ні знахарем не треба бути, щоб розпізнати щоденне велике лукавство світових лукавців, що повилазили з усіх щілин, як ота повзуча нехар.
Та на нехар приходить Здвиження — і нехар залазить у землю. А ця двонога нехар із телевізора і «брехунця» всією кров'ю насправді бридить своєю землею — але не давиться святим її хлібом.
То хто ж із розумних людей буде вірити, що Україна надовго, коли мало хто пам'ятає, що невинних людських кісток розкидано по її землі не менше, як листу?!
Коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних...
О! Северина не так хитра, як прихована. Вона — равлик у своїй хатці. Вона мало не щодень так собі думає, що хтось десь іще є такий, хто пам'ятає, що вона — москалиця.
Не Северин.
Не Северина і не Катеринівна, а москалиця. Мос-ка-ли-ця.
Хоч і пише в розумних книжках, що дитину по материній крові судять. Але то може, десь в якихось інших краях і не з тутешніми людьми... де, може, й не розпитують про кров.
А тут люди дуже пам'ятливі. Тут чоловік уже умре —· а про нього люди довго пам'ятати будуть. І дітям своїм перекажуть, що Катрінчина Северина — то є чиста тобі москалиця, хоч по-мос-кальськи й слова ніколи не знала.
Люди звичай дітям своїм не передадуть,
обряд переінакшать,
а чужий гріх у пам'ять, як у книжку запишуть.
Ще й ніби у спадок відкажуть.
На цій землі чуже падіння не забувається ніколи.
Ну, та це про кров її тайна відома всім.
А про гадину — ні!!! Северина потепер той застарілий кошик разом із гадиною під стелею тримає. Провсяк. Хай думають, що й далі вигодовує своїх служниць.
Але хіба вгадаєш? Хіба мало в нас потайних і до часу мовчазних свідків світом нудить?
І може, десь є і той, кому без неї відкрилася її давня тайна з гадиною.
Не одна ж вона така хитра на світі.
І хтось із них колись таки прийде по неї.
Чи москалі.
Чи свої, тутешні. Бо, може, кум Полотнюк дотепер посильним у сільраді числиться. Хто його знає? Казала колись їй мама Катрінка: не вір — не втратиш.
...КРІЗЬ ШИРОКЕ — заледве не на всю стіну — вікно Северина дивиться, як падає сніг.
Він крутиться і в'яне, наче безсила людина, з якої витікають останні хвилини життя, але котра ще понад усе хоче затримати свою кончину, тому всіма фібрами душі чинить опір Жінці в Білому.
Але по неї прийде не Жінка — Панна.
Ось вона чомусь уже стоїть за вікном — Се-веринина пишна Панна, ніби щойно з-під вінчальної корони — і бавиться з нею великими, як гадючі яйця, сніжинками.
МАРІЯ МАТІОС
Сніжинки вкривають подвір'я по саме підвіконня, немовби хочуть постелити Северині м'яке укривало для переходу. Густий лапатий сніг застилає очі, але навіть крізь мерехтливу, ніби марлеву, сніжну пелену вона ще бачить
і розчахнуте під білою вагою гілля старої сливи,
і темну гладь живої, мерехтливої, води в кориті,
і купку нарубаних і присипаних снігом дров під стіною стайні, що стирчать тепер із-під снігу, як стирчали колись замерзлі в йорданських морозах дикі поросятка на Писарівці.
Северині хочеться піти в той білий безмір неторканого снігу, щоб загубитися там навіки і де б ніхто й ніколи не знайшов її сліду.
А усміхнена й посмутніла водночас Біла Панна за вікном простягає їй білу руку — ніби хоче допомогти не загрузнути у вибілених полотнах.
Чи вона просто їй хоче помогти, бо ось...
Нарешті прийшли вже й по неї.
Василь із Семеном?!
Чи Воронін по свою москалицю?!
І кожному з них вона рідна, хоч від усіх спасалася все своє життя.
Вони таки нарешті зійшлися всі одночасно, тільки не знають, хто має перший почати...
Та Біла Панна враз стає поміж: ними, немов перегороджує шлях до Северини...
