Та Северина не засмутилася: навіть теперішній сільраді нічого довго робити в неї на подвір'ї. 

Проте Василь, не кваплячись, топтався по двору, питав про всяке — аж. вона нарешті без-церемонно перебила його: 

- Кажіть, Васи, що треба, бо мене чекає робота. 

- То ти, москалице, кажи, що тобі помагати. Семен не прийде ані під явір, ані в копицю: цеї ночі був ранений. 

І отут Северина завагалася. 

- Не бійся, — сказав Василь, скидаючи через плече планшет. — Я вчора був під явором разом із Семеном і чув усю вашу бесіду. Давай роботу. Мені ще в сільраду вертатися. Як там твоя гадина поживає? Добре доїться? — засміявся, аж ямки в кутиках вуст показалися. 

- Я хочу, щоб ви її вбили, — подивилася йому просто в очі. 

- Для чого?! 

Вона відповіла не зразу. Спершу довго подумала. Так її навчила думати Іванка, коли мала щось сказати. А тоді вже відповіла колишньому своєму сусідові: 

- Хіба ви не знаєте, Васи, що одна вбита гадина сорок гріхів людині списує?! А мені із зміїних нутрощів ліки хлопцям робити треба. Так що не шкодуйте вбивати гадину. У мене на горищі того добра — зичити можу. А боятися — також; 

не бійтеся. Я свою паню трохи матриґаном і арнікою придурила, аби не дуже пручалася. 

Коли Северина поклала перед Василем кошик із-під стелі, Полотнюк спершу потер чоло: 

блискуче чорне тіло гадини блистіло, складене зиґзаґом, на дні, вистеленому корінням, а зверху на тому чорному колесі мирно лежала гадюча голова. 

Василь примруженими очима довго мірявся із застиглою, здавалося, твар'ю. Та тільки він із двох боків притис зміїну голову кліщами, як гадина вмить обвила його руку хвостом. 

То було так миттєво, що Полотнюк навіть не встиг зауважити, чи справді шкіра гадини холодна, наче шкіра мерця, — бо Северина зверху одним різким ударом розтрощила затиснуту голову гадюки буковою палицею. 

...А РЕШТУ ВОНА РОБИЛА ВСЕ САМА. 

Після заходу сонця, коли з гадини витекло життя до останньої краплі, спочатку забрала з-під неї нанизані одне на одне, ніби кулі в патронташі, яйця. 

Яйця були живі — бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят. 

Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки. 

Далі відрізала частину гадючого тулуба. 

Викидала нутрощі. 

Складала шматки розтрощеної голови й замащувала її живицею. 

Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки. 

«Начиняла» нутро глеєм. 

А далі... 

Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце — залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей. 

Пружини здокупила — і лише тоді простромила їх крізь гадюче нутро, начинене глеєм. 

А по всьому вчилася робити мертву гадину живою... 

Якщо інших людей від вивозу в Сибір вже не рятують ні грудні й малолітні діти, ні руки, що вміють тримати лише сапу й граблі, то кожен шукає рятунку, як уміє й може. 

Якщо тебе змушують боронити свою господарку не косою й граблями, а зброєю, то треба брати до рук зброю. 

Але її руки не від того. Не чує вона в собі сили взяти до рук ґвера. 

Не вміє. 

Не хоче. 

Не знає. 

Бо гріх брати до рук зброю — зброя умертвляє життя. 

Та покірно чекати, поки їй скрутять в'язи, — Северина також не буде. Не тої вона крові. Крові в ній, як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає. Бо вона в собі не чує її поштовху. 

Вона буде боронитися, як їй Бог дав розум. 

...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину — 

й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши; 

далі кілька разів сіпалася; 

а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями. 

Бридкіше було із хвостом. 

Але вона мусила то зробити, аби навіть ригала по тому три дні. 

Бр-р-р... 

Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки — мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і «воді Єлени» — отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще. 

Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем. 

...І поміж: тим чекала на них. 

Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають. 

І дочекалася. 

І прийшли. 

Чим вона краща від тих, хто також був не винен? 

...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини. 

А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою. 

...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»; 

далі мастила маззю з меду й «кадила»; 

обвивала борсучими шкірками — 

а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима. 

Просив чи боявся? 

А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ.