Литмир - Электронная Библиотека

ту — то на свої безконечні мітинги злежані прапори зі скринь щотижня витягають, то новими древками прапорів скажені червонопрапорні мітинги розганяють. 

Отак останніми роками й живуть — від мітингу до мітингу. І ніхто б ніколи не подумав, що таке станеться в світі, що ніхто її дідам не буде тепер ні розказом, ні указом. 

Але й вони не все знають. 

Не про все у світі знають. 

Та й про неї не все знають. І про служничок її не здогадуються. 

Северина і їх тоді потрохи дурила: ні Василь, ні Семен дотепер не здогадуються, що гадина в кошику й гадина в пазусі, якою вона тоді дурила недобрих людей, — була гадина мертва. Василем же і вбита. 

Та звідки їм про таке здогадатися? Будь-яка розумна людина й не подумала би й не присни-ла, що інша людина — людина в умі — могла би робити таке, як зробила тоді Северина! 

А як добре подумати, то розумному й дивуватися на таке не варто: бо що має робити людина, коли на неї чатує Сибір?! Рятуватися має, якщо голова є на плечах! А Северині голову ніхто не стинав. Вона недаремно волосся ніколи не відрізала, щоб розум собі не вкорочувати. 

Ото у прикру годину й узяла за приятельку й рятівницю гадину. Байдуже, що гадина холодна й бридка. То також жива твар і жити так само, як людина, хоче. Тому й кусає, коли втретє на неї наступають. 

А на дотеперішні людські суди-пересуди Северина не сердиться — вона на них ніколи не зважала. Жила собі — як жила, ні перед ким серця й раз не відкривши. 

Але часами лежить Северина в своїй хаті, дивиться в стелю, дихає, пчихає, кашляє — а серця свого не чує. Мацає руку, стискає до болю зап'ястя — та кров у ній не пульсує: тече собі, холодна, холодними жилами й знати про себе не дає. 

Колись Северина сама собі кров пускала, коли давлення їй голову мало не рознесло. Тоді навмисно, хоч і бридливо, спробувала власну кров на гарячість — а кров була холодна. Червона, як сік примерзлої калини, вона майже парувала зі склянки, а тепла не мала. Так, ніби то була не людська кров, а схолола вода. Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону, холодну подобу. Як не мали крові й гадюки, що їх Северина навчилася трощити без чоловічої допомоги, коли біда підступила до неї впритул і притисла зусібіч, так само, як уперше притис колись Василь Полотнюк першу гадючу голову. 

От що зробив із Севериною задавнений страх і холодний розум: він зробив із живої людини людину, змерзлу до життя. 

Вона ходить, дихає, дбає в свою дрібну господарку — та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься. 

Ні сльоза. 

Ні сміх. 

Ні осуд. 

Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям. 

Може, тому й не задубіли її кості десь там у тамтім Магадані, де позамерзала половина Панської Долини. 

Бо коли подумати, то вийде, що в цім світі будь-яке людське життя варте не більше, ніж життя отих чорноспинних молодих поросят, колись задубілих у снігах на Писарівці. 

А коли думати дуже добре та казати самій собі правду, то страх її ніколи й не покидав. 

І до сьогодні. 

Вона до сьогодні чекає, що таки прийдуть і за нею. 

Дотепер не вірить, що вона їх тоді обдурила. 

Обдурила всіх — і своїх, і чужих. 

А вже як зовсім по правді... ну, зовсім-зовсім тихо, так, що й самій не чути... то Северина дотепер не вірить, що Україна — надовго. 

Бо стільки того видимого й невидимого вар'ят-ства круг неї! 

Так люто брешуть безсовісними словами в очі — і навіть не кліпають... всі брешуть, всі! І ті, що брехнею весь світ пройшли, і ті, що від брехні колись боронилися. Щось таке невидиме, але всесильне, липке, ніби смола, і твердіше від бетону, зцементувало невірників і праведників — і тепер вони, як рідні брати: пройдисвіти зі злодіями і праведники із колишніми мучениками... всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими й ненависними словами... але всі так тими словами хитро люблять Україну, що Северині подеколи від об-ридження ригати хочеться. 

Колись-то з лютості разом із «брехунцем» вирвала зі стіни й розетку, коли ще одну вселенську брехню почула із тих брехливих уст та безличних і безсовісних писків. Бо то ж ні мольфарем, ні знахарем не треба бути, щоб розпізнати щоденне велике лукавство світових лукавців, що повилазили з усіх щілин, як ота повзуча нехар. 

Та на нехар приходить Здвиження — і нехар залазить у землю. А ця двонога нехар із телевізора і «брехунця» всією кров'ю насправді бридить своєю землею — але не давиться святим її хлібом. 

То хто ж із розумних людей буде вірити, що Україна надовго, коли мало хто пам'ятає, що невинних людських кісток розкидано по її землі не менше, як листу?! 

Коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних... 

О! Северина не так хитра, як прихована. Вона — равлик у своїй хатці. Вона мало не щодень так собі думає, що хтось десь іще є такий, хто пам'ятає, що вона — москалиця. 

Не Северин. 

Не Северина і не Катеринівна, а москалиця. Мос-ка-ли-ця. 

Хоч і пише в розумних книжках, що дитину по материній крові судять. Але то може, десь в якихось інших краях і не з тутешніми людьми... де, може, й не розпитують про кров. 

А тут люди дуже пам'ятливі. Тут чоловік уже умре —· а про нього люди довго пам'ятати будуть. І дітям своїм перекажуть, що Катрінчина Северина — то є чиста тобі москалиця, хоч по-мос-кальськи й слова ніколи не знала. 

Люди звичай дітям своїм не передадуть, 

обряд переінакшать, 

а чужий гріх у пам'ять, як у книжку запишуть. 

Ще й ніби у спадок відкажуть. 

На цій землі чуже падіння не забувається ніколи. 

Ну, та це про кров її тайна відома всім. 

А про гадину — ні!!! Северина потепер той застарілий кошик разом із гадиною під стелею тримає. Провсяк. Хай думають, що й далі вигодовує своїх служниць. 

Але хіба вгадаєш? Хіба мало в нас потайних і до часу мовчазних свідків світом нудить? 

І може, десь є і той, кому без неї відкрилася її давня тайна з гадиною. 

Не одна ж вона така хитра на світі. 

15
{"b":"221644","o":1}