Подолавши декілька величезних - підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю - прольотів, - а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи - не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, - Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, - це був звичайнісінький буденний перекур.

На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.

Дубль раз.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» - обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.

Еля сперлася на них спиною і видихнула хмаринку пари у кришталеве роїння сніжинок.

«Вовк: Тобі страшно?

Червона Шапочка: Ні… Бридко».

Дубль два.

Еля постукала в двері, прислухаючись до реггі всередині. Після тривалої паузи кісточки пальців почали у такт стукати в двері, відбиваючи ритм мелодії, що лунала. Еля була наче в трансі, геть забувши, де вона і що робить - просто відбивала би ритм до ранку, якби її не отямило клацання замку.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назов ні, і примружилася від якогось незбагненно лагідного сяйва - немов од свічки, - що ледь помітно, але дуже відчутно, струменіло з напівтемного передпокою. Сяйво тихенько розпливалося, виповзаючи за поріг. Кліф - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - недовго дивився на Елю якимось нетутешнім відчуженим незморгуючим поглядом, очі в нього були такого темного й густого кольору, що Елі здалося: в цих очах немає зіниць. Але Кліф раптом усміхнувся природно і щиро, і, жестом запрошуючи Елю до хати, мовив без найменшого акценту: «Вибач, я, напевно, не одразу почув стук - моїм гостям зазвичай двері не стають на перешкоді. Будь ласка, проходь! Я дуже радий тебе бачити!». І Еля зрозуміла, що не існує в природі неусміхнених людей, а та сила-силенна похмурих створінь, яку вона зустрічала щодня, просто примарилася їй у якомусь дімедроловому кошмарі.

- Я щойно з театру, - сказала Еля, стягуючи мешти, - уявляєш, там всіх глядачів змусили роздягтися перед виставою до трусів і здати все у гардероб!

- Авжеж, у мене дуже спечно, то ти можеш роздягтися, - широко усміхнувся Кліф, - почувайся як удома: ця хата цілком належить всім, хто сюди потрапляє! - Він зробив такий порух вустами, ніби на них щойно луснула ґумкова бульбашка.

Десь дзеленькнув телефон.

- Проходь, - загріб повітря рукою Кліф і пішов на дзвінок.

Роздягаючись, Еля роззиралася довкола (якісь прядив’яні штучки, дерев’яні і череп’яні фінічки автентичного походження та абияк наліплені колажі з газетних вирізок, наліпок, папірців з нотатками і телефонами і та ін. на жовклих поштукатурених стінах, - і мимохіть прислухалася до розмови.

- Привіт… Спонсоре?! Що ти забув у Парижі, педику?!

Тривала пауза. Похихикування Кліфа несподівано надтріснутим, але тихим, тенором.

- Десять грамів марокканського плану щодня? Цифри і факти вражають… перекажи своєму діле ро ві, що він може більше не додавати плану в ду бову кору… звичайну тирсу з дубової кори, придурку! Більше грама марокканського плану на день - летальна доза! Коли твій ділер побачив, що ти наближаєшся до грама, - зі сміхом провадив Кліф, - він, напевно, вирішив не втрачати такого цінного клієнта й почав досипати дубову кору! Якщо ти вже дійшов до десяти грамів, можеш сміливо відказувати марокканський план бідним джанкі, яким би хоч чим розкумаритися!

Кліф сміявся.

- … й тебе з Роком, півню! Оревуар!

Босоніж Еля швиденько зайшла до кімнати, аби Кліф не подумав, що вона підслуховує.

- Як ти обходишся без скляного ока «Великого Телевізійного Брата»? - Спитала Еля перше, що спало на думку, адже у кліфовій кімнаті справді не було тілівізора.

Вона хребтом відчула посмішку хлопця.

- Я не обходжуся, я дивлюся кіно і порно на DVD або в Інтернеті, коли припече. Коли починає бракувати скляного ока - у мене є комп’ютер…

Кави?

- Давай допоможу. Я не люблю чекати в чужій кімнаті, і взагалі - на кухні затишніше.

- Генна спадщина совка! Розумію. Ходімо.

Оскільки кухня була надзвичайно схожа на Еліну - залипла гаривом і захаращена різноманітними черепками, а підлогою розкидано килимки та пошарпані циновки, - Еля всілася на підлогу під стіною і сказала: «У мене також нема в кухні столу. І стільців.»

- Не сумніваюся! - розсміявся Кліф, - для котів важливе місце, а не предмети, і простір на користь антуражу, - продовжував він, зсипаючи з паперової торбинки каву до ручного млинка, також вкритого тисячолітнім липким кухонним гаривом.

Старі журнали і якісь пучечки сушених трав обережно заворушилися на жовклому холодильникові, половина повільно зсунулася і просипалася на підлогу, а слідом м’яко зістрибнула крихкотіла кішка якогось дивовижного шоколадного кольору, на струнких оленячих ніжках, з довгим гнучким хвостом, великими порцеляновими, кольору мушлі на споді, вухами й очима, які здавалися чорними через до краю розширені зіниці. Кішка сіла, перетворившись на витончену незворушну статует ку і зупинила погляд на Еліці.

- Деніз, це - Еліка, Еля, це - Деніз, - мовив Кліф, не обертаючись від синього полум’я, на якому підходила щільна кавова пінка, і Еля здивувалася, як він відчуває спиною все, що безгучно відбувається попри його зір: і кішку, і Елю, і каву, коли зазирає до шафи по філіжанки…

- Аліса, це - Пудінг, Пудінг, це - Аліса! - спробувала пожартувати Еля, бо чулася якоюсь скутою під безвиразним пильним поглядом Деніз.

Деніз, схоже, це відчула, бо легко підвелася й нечутно підійшла до Кліфа, і, потершись об його ноги, завалилася набік, перебираючи лапками, що легко чіпляли кігтями засмальцовану циновку.

- Готово. Ходім до кімнати, там все-таки зручніше - сказав Кліф, і мідна маленька таця з кавою, цукром, ложечками, блюдечком з прозорими плястерками лимону, попільничкою і набитою люлькою, ніжно забряжчала в його руках, а Еля і Деніз підвелися одночасно, і Кліф пропустив їх вперед.

- Там хтось прийшов, здається, але ти не звертай уваги. Вони нас не помічатимуть, якщо ми до них не звернемось. Я їх називаю «рослинами шкереберть», бо у них справді все в голові догори корінням. Ходи, не бійся, навіть Деніз вже до них звикла. … я знаю коли день прочиняє двері й чвалає щербатою бруківкою на базар, розбризкує дорогою голубів. Знаю, бо не раз підглядала. Сумні поливальні машини повзуть містом, в якому не лишилося придурків, здатних пірнути у потік їхніх світлих ранкових сліз і співати і реготати в штучній веселці.

Всі стали розважливими і дорослими - і місто вмить вкрилося зморшками й сивим пасмом тютюнового диму.

Зарозумілі блазні зліпили собі на Узвозі пародійну толоку. Та жодного бубонця, жодної флейти… Вони обмінюються компактами й патякають про якісь бізнесові справи - шарудіння обгорток від чупачупсів…

Старі мої друзі припливають в гондолі крізь морок Венеції підсвідомості лишають біля дверей парасолі, сидять на підлозі курять і брешуть…

Дитинство в іржавому корпусі від «Жигулів» заїхало в тихий кювет послухати коників і коли сіли батарейки у плеєрі і настала зима воно за кермом заснуло пухнасте моє дитинство…

Щойно знайшовся один з небагатьох Справжній подзвонив: «Я приїхав знов їду сьогодні і повернуся незабаром» скільки їх на світі таких реліктів залишилось жменька мізерна бісерна фінька що розсипається…