Я бачу, як величезний бульдозер вдирається до моєї кімнати й починає трощити всі мої пі ратські компакти та касети, як прекрасна ЛолітаАнабелла у бальній сукні з ядучобла китного мережива, у футбольних бутсах (чи гірськолижних?), з вогнегасником через плече та брандспойтом в руках вивергає газове полум’я на мої книжкові полиці, а негритянки з бек вокалу ковтають змій та пітонів, сплетених з яскравого бісеру. Крутиться дискотечна куля різноманітних токшоу Статистів (всі - від ведучого до ретельно підібраної публіки - кончені буратіни), і я не вірю жодному слову, жодному жесту, жодній позі, навіть жодній крапці дру кованих ЗМІ. Можливо, «тьотя Клава з ба зару» (уніфікована одним редактором служби теленовин представниця мас, «на рівень яких треба зважати, формулюючи речення») нарешті розуміє, про що йдеться, але, я не переконана, що вірить. Я хочу познайомити тебе, «народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу», з нашими спонсорами! Тримайся, народе! Це не остання діжка лайна на твою голову! Ми не залишимо тебе помирати голодним й холодним на твоєму роздорожжу без голих бабів, кросвордів та гороскопів! Тримайся, народе мій: ми не пропустимо у друк жодної шпальти без антицелюлітної сраки у бікіні за десять тисяч баксів й слідами сперми електронного су пергероя!
Людям ніколи не набридне читати, бо література - це описування їх самих, докумен тальне підтвердження реальності їхнього існування. Фіксація і бетонізація - гигиги.
Батогами гілля шмагає вітер сліпучу оголеність ліхтарних плям на тілі вбраної у чорну шкіру ночі. Садомазоорґія під кокаїном, намащеним на всі досяжні зовнішні слизові оболонки… Коли ви, друзі мої, станете всесвітньо відомими жи вими класиками, а я - старезною бомжовою вар’яткою в оточенні котів Ребекки, я продам всі ваші листи до мене, рукописи з автографами й вірші з посвятами, продам, друзі мої, з аукціону Sotbeys або Khristies й на ці карколомні кошти відкрию в рідному Місті благодійний Центр Евтаназії. І стану першою його клієнткою, гииии! Кремація метеликів2. Чорна, немов найчорніша невдячність ніч занурилася вухом у рапану й у плеєрі мушлі слуха прибій, дивиться у чорну порнуху екрана підвладного їй Міста, гризе насіння, нігті - так сама собі час править - стружкою у сніг осипається лак, покидаючи зону мого підвіконня. Ніч - стороння. Піднебіння небес - проведи язиком, зачини шелестке від паперу вікно, заклей його, наче конверт: все одно повилазять кишки поролону, мовби з кави вершки… Невловно людина змінюється лише для себе, для інших зміни її - разючі, катастрофіч ні, як труп горілиць просто неба у багнюці під снігом… свята - торішні афіші на губчастій афішній тумбі… читаю усіляку прутню з лис та, наче ноти… чому ти в мені оселився, ніби внутрішній цензор? Вранці вкушу себе за вухо, за лікоть, за носа… й попхаюся на роботу - у «гелеву багнюку» новин та рецензій… спатиму в музиці… зі споду екрана драглисто вирує be yond - простягує до мозку мого свої зонди, свої мацаки… Ми занадто крихкі задля такої навали ілюзій! Ми надміру закохані в міф про добро та любов. Ми заретельно випробовуємо своїх друзів.
Ми надто манірно цураємося рими «кров»… Ти будуєш свій світ через дієслова - шахівниця емоцій та снів, туго накреслені крейдою діези й бемолі… зазираю у пляшку й бачу лише дно власних злив, які пройшли стороною - повз сміттєзвалище волі…
Повторюваність. Сором невимовний! Туга за тими, кого вже давно нема серед живих і подібних не буде ніколи, до кого б не насмілилася навіть наблизитися, поряд із ким не гідна була би навіть порошинкою на долівці принишкнути…
За тими, хто не міг у лайні жити й не намагався пристосуватися. Як Фаїна Ранєвская. А ти живеш, «спілкуєшся», коньячок глушиш - і нічо’ - пристаєш і на те, бо апріорі «вихада нєєєєт как мєтрапалітенє!» (а ти його й не шукаєш!). Воля твоя закута - з очей іскри… як у всіх… бенгальський вогник… настільний пеніс…
Якщо ти мене не розбудиш, я неодмінно прокинуся в іншому світі, якого не відрізню від нагального навіть за твоєї відсутності (до дупи геометрію Лобачевського!). Не хочу перетнутися зі своєю паралеллю навіть у арктично сліпучій крапці остаточності. Останній мій нерв упаде, як відтанцює, до ніг забризканих, забльованих душею… цвіркуни пронизують ніч биттям сер дець і пульсами потягів… поклик Чумацького шляху до парного молока… А ти підносиш мене на долоні: зараз всмокчеш, немов льодяник - сонце вийде із зіниць здичавілою лавою вулкану, що прокинувся, й розкидає вуглини зірок (вони докочуються до моря й згасають сичанням), а хвилі обсмокчуть їхні черепи й підкинуть, мов іграшку, до голомозого вогкого чорного неба й наліплять долонями сонце… ти підхопиш, немов фіолетову кульку… розгойдай та відпус ти - розсиплюся у траві бенгальським вогни ком - обвуглений стрижень стирчатиме серед нічних лісових фіалок… Я хочу на екватор: там неґри й бонги, і маракаси з кокосів, мушлівелети, акули, дельфіни, скати, Південний Хрест, якого я ніколи не бачила, океанські хвилі й барабани з мавпячої шкіри, бамбуковий дощ… Там дуже мало людей з опаришевим кольором шкіри. Там можна перечекати перші триста років, доки не повимирають від Зеленої чуми бізнесмени, політики, зірки шоубизу - у мегаполісах, от руєних інфекційнимінформаційним псоріазом й газами, разом зі своїми каналізаціями, аеропор тами, залізницями, автостоянками, реакторами ресторанів швидкої їжі та стільниками пологових будинків, напхом напханих блідими личинками андроїдів. Розігнатися й легко безтямно зір ватись просто у прірву - най жахаються вар’яти компаси й коти! Потім тебе такою не виголю брови й око не вирву - здригнуся з глибин, щоб почув лише ти! Забудь все, що я тобі наговорила, маленький осінній світе! Сядь до мене на коліна кленовим листочком, розфарбованим у растаманські кольори! Я не мала на увазі твоїх мандрівних павучків, але вони загинуть першими… ЧеҐевараблюз…
4. Оріґамі з проявлених негативів
На клапті недотлілої газети вціліла стаття «Той, що літає на паперових літачках».
«Вивчити світ Кена Блекберна - це все одно, що поговорити із закоханою людиною. З такою ніжністю гово рить цей чоловік про паперові літачки, що бере подив, чому він не відлітає за ними услід, коли, вигнувшись у спеціальній, кидальній позі, робить ривок та із завмиранням серця стежить за телі панням паперових крил. Знайомтесь, перед ва ми світовий чемпіон по запусканню паперових літачків, про які він знає все. У 1998 році він по бив власний рекорд і зміг примусити літачок протриматися у повітрі 27,6 секунди. Всього у співавторстві з другом він написав чотири книги, де розповідає, як виготовляти паперові літачки, як вони поводяться у повітрі й що символізують.
Найдивніше те, що вельми успішні, ті, що довго летять, моделі мають дуже просту конструкцію.
Для ознайомлення зі стилем автора у Мережі викладено початок його книги про аеродинаміку паперових літачків - «Чому паперові літачки мають інакший, аніж справжні, вигляд…»
*. РИБКА. Виготовляється у тринадцять кроків з Шолому Самурая (десять кроків) - класичної оріґамської фігурки. Символізує Мріїн Страх Старості.
КРАПЛЯ.
*
Дівчинка з кошеням на руках знаходить краплю. Крапля приліпилася до руки дівчинки. Дівчинка не дозволяє кошеняті злизнути краплю - пускає його бігати. Сама сідає на бордюр (скількиятобіказалане сідайнабетон ікаміння!нускількищепов торювати!тиможешзастудитися!ти жмайбутня - (майбутня? Як це?) жінка! ти щосаманебачишщотамбруд но! госссподи (наче змія!) ну- сскільки…). Роздив ляється краплю.
Ляп!асссс!
- А ну негайно піднімися! Я тобі сто разів казала не сидіти…
Ляп! Боляче і образливо. Кілька сльозин падає на руку. Де ж тепер та перша крапля? Ось вона. Прозора. Інші - каламутні.
