Перше, що вона згадує, коли прокидається - очі Флеша, які насуваються на неї з темряви, наближуються, всмоктують, Флеш грає її так солодко, - згадує весь сон від кінця до початку.
Вона не може збагнути, що її так налякало, чому вона не дивилася в ці очі до самого ранку, що примусило її прокинутися й втратити Флеша?
Моторошне бажання повернутися у цей сон не полишає Мрію від тієї миті напівпробудження досі, а вже пізній вечір… фарширування риби не допомагає: цілий день Мрія пірнає у каламутну темряву, наче в річку, розшукуючи в її мулі очі Флеша. Власна хата здається їй нереальною на тлі приголомшливо живого сну.
Мрія з дитинства марила повітряними змія ми, Флеш - її повітряний змій! Мрія повільно змотує шнур - хоче ще раз побачити очі Флеша.
Лунає дверний дзвоник - попсова «пташка» (міщанська мрія благословенних брєжнєвських часів: тівтівтів - птічку жалко! - вітьвіть віть - тьохтьохтьох!) - контрапункт, що перетворює Моцарта на якийсь Deep Forest.
Обліплені фаршем руки Мрія споліскує під краном (фарш залишається під нігтями) та йде відчиняти. Майже весь одвірок займає постать Флеша (Флешбек?!), на передньому плані - розфокусовані налляті украй татарські очі. На задньому плані бовваніє так званий Лисий - ще один кумпель, також малолітній кримінальний шизоїд, типовий «дворовий гопнік», який «не може зв’язати три слова, не втуливши між ними ноту «ля» (чуєш, Майку?!), й при цьому слухає Loreena McKennitt та «Зоопарк» (ти чуєш, Майку?!)…
- Я ж не міг припхатися без вина! - Флеш затоплює своєю сліпучою п’яною посмішкою весь простір, вимахуючи пляшками «Портвейн Тавріда» й «Приморське», які тримає між пальцями однієї руки за горлечка, бо іншою рукою притримує за гриф гітару, класично закинену на плече. - І бб.. б.. - чи то гикає, чи затинається, чи матюкається - ббез Лисого!
Хтось же має прикривати мою дупу!
Перше вторгнення до її дому, розрив плід ного міхура літа, стрибок за межі вигаданої ро мантики…
- Заходьте… - Мрія ледве стримується від лайки, але чомусь не знаходить в собі сили послати подалі обох молодих людей одразу з порогу.
- Добрий день, - чемно каже Лисий, явно ніяковіючи. -… вечір. - Автоматично виправляє Мрія.
- Привіт, - Мрія простягує йому долоню й тисне руку почоловічому. А що робити?
Якщо вже вляпалася, то краще вдавати «свого хлопця», аніж пані невідомого призначення.
Флеш буквально падає на Мрію, але встигає «зробити джентльменську міну при поганій грі»: опуститись, міцно стискаючи її тіло, на коліна й вдати, що так і було задумано («в натурє романтичний жест»).
- Ну что, мальчікі, займьомся аріфмєтікай? - імітуючи інтонації Подерв’янського уїдливо звертається Мрія до хлопців. Ті сприймають це як запрошення розпити портвейн. Якось не прижився Лесь у дворовій культурі. Це вам не СплінХрєнБлінКавеен, не «а ти апять сєгодня нє прішла, а я так ждал, надєялся і вєріл», «да нє спєши ти нас хараніть», навіть не ГО «в порядє» й не Аркаша Сєвєрний, «я тє базарю»! Хитровиїбаний інтеліґентський панрогулізм, як і «Кримінальні байки» Тараса Ліпольца, земля йому пухом, були б для пацанів просто манною небесною, але совкову консерву «Богема в томатному соусі» зроблено на совість, як і все совкове: хріна лисого щось просочиться назовні! Ніхто не змішує в одному салаті a la «Артблатняк» такі продукти, як «Гопстоп в олії з кров’ю» та «Контркультурні бички у власному соку», «Пацани в натурє» і «Богемці в маринаді», хоча й до тих, і до інших канає портвейн «Алушта рожеве». Ну ок… Дійсно, на фіга їх змішувати? Несення культури в маси призводить до черепномозкових травм, інтоксикації організму та масового зараження інфекційною шизофренією. Епідемія Смаку.
Хулі не ясно?
- О! Лисий! Ти ж не будеш проти, якщо ми підемо їбатися в ту кімнату! - раптом осяяний вдалою на його погляд думкою, з викликом виголошує Флеш. «Боже, зовсім дитина!» - думає на це Мрія: «Хизується… Чим?!»
Мрія ставить Лисому - на його прохання - «Острів Скарбів» і слухняно йде за Флешем до іншої кімнати. Флеш ледве тримається на ногах.
«Він не кінчає просто через те, що наллятий!» - раптом думає Мрія, - і я з ним заодно. Теж мені, філософія несумісності напівпоколінь! Прос то бухі обоє, от і вся розгадка! Отака хуйня, малята!».
За двадцять хвилин Мрія повертається до Лисого й хапається за ручку та папір. Виходить, як завжди, прутня, але досить містко змальовує те, що сталося. Це мало статися.
Він наказує повільно роздягнутись на роялі Він наказує наблизитись до нього «На коліна!» - гримає до кралі збуджений брутальний Ієгова!
Краля витягає його прутень І слухняно сьорбає та смокче Він скубе її волосся люто Й відчуває раптом, що не хоче Знічений (а їй по барабану) Рвучко власний клей цілує в губи На підлогу сипляться мідяно Ключ, монети й дияволові зуби…
Лисому кортить зазирнути у те, що відбу лося, хоча б у те, що пише Мрія. Але він дос татньо вихований, аби не запитувати, про що вона пише. Флеш у відключці. Ймовірно, його останньою думкою було щось на штиб:
«Вперіщити б їй зараз проміж очей - так, щоб всю об’юшило кров’якою, курва!»
Мрія йде з Лисим за портвейном. На вулиці друга ночі. Дорогою Мрія згадує як Флеш вдарив її по обличчю два роки тому. Вона не відчула й найменшої образи. Поперше, обоє були, як водиться, добряче напідпитку. Рут, Флеш та Мрія, похитуючись, поверталися з підпільної нички, де цілодобово торгує водкою конкретний урел дядя Серьожа, через бази відпочинку, у бік річки, підтримуючи одне одного. Флеш обіймав Мрію, намагаючись втримати неодмінну гітару й неодмінну пляшку. Рут, вимахуючи ще двома пляшками, продовжував невідомо якого хріна виниклу тему про биття жінок й запевняв, що ніколи не підніме руку на жінку. Подруге, Мрія спровокувала Флеша сама: «Ну давай, вдар мене! Я хочу подивитись, як ти б’єш жінку!» - під’юджувала у відповідь на його твердження, що він таки може вдарити жінку, для нього це не є табу. Нна!… Цей маленький інцидент досі ні про що не говорить Мрії - просто собі алкогольні бздури. Мрія напевно знає: якби її вдарив хтось з її чоловіків, вона би вже давно мотала срок або за ґратами за вбивство, або в дурці за вбивство у стані афекту, як людина, що не відповідає за свої вчинки. Принаймні Мрія ані на мить не лишилася б з чоловіком, який дозволив би собі над нею ґвалт. Але, судячи з того, що Флеш неодноразово згадував цей трафунок, Мрія робить висновок, що для Флеша це не просто п’яне безглуздя. А що саме, вона не знає. Він тоді одразу ж кинувся її обіймати, впав на коліна, відривав від обличчя й цілував її руки, просив вибачення. Вона не знає й не запитує, що цей випадок означає для Флеша.
Коли Мрія та Лисий повертаються, Флеш все ще у відключці.
- Може, його розбудити? - вагається Мрія. Їй зовсім не хочеться витрачати сили й час на спілкування з тим причмеленим Лисим. Їй взагалі хочеться, щоб обоє пацанів з’їбалися на фіг з її хати якнайшвидше. Вона не дратується й не сердиться - вона просто втомилася.
Дочекатися миті - лише миті, усього лише якусь годину ця мить триває, приблизно між третьою й четвертою ночі, - коли міський транспорт поринає у мовчанку й у Місті ватяно, глухо западає сон! Ніщо не бентежить змальтерованої свідомості. Мрія воліє повер нутися у свій затишний замкнений світ ки шенькової самоти, подивитись якийсь фільм, послухати Bjork, покурити в ліжку й заснути під ранок, коли засне монітор і залишиться тільки звук. Найнеприємніша мить земної кволості: вимучено, попелясто сіріє крізь штори, кімната застарілою попільничкою тхне, дим ножем можна краяти, електричне світло у кімнаті раптом стає драстичним, непотрібним, незатишним, і шкода ночі, яка видавалася нескінченною, невичерпною, неосяжною, коштовною скринею, сповненою багатообіцяючих містерійних скар бів та натхнення. А насправді так стрімко й безглуздо спливла, непоправно минула, єдино залишивши по собі у цьому моторошному передсвітанні - наказ мертвого генерала: лягти у ліжко та якомога швидше поновити перервану темряву, продовжити її плин, заплющивши очі. Вранішня приреченість. І лише знайомі з дитинства, щемні, вічні звуки, тло, беквокал, витатуйований на підкірці - звуки далекого транспорту, тролейбусів, що прокинулися о шостій ранку, - ковзають поверхнею сумнівної реальності, балансують на линві четвертої фази сторожкого, страдницького сну. Єдиний зв’язок з життям людей та Міста, з сонцем, що сходить, з днем, який невблаганно настав, попри те, що кілька сотень хвилин тому називався «завт рашнім»… Мрія прагне прокинутись сама й не знати, що робити цілий день: або швендяти містом, або дивитись кіно, марудитись із текстами, слухати музику, курити в ліжку, чи тати у ванній книжку і нарешті забодяжити собі бодай щось окрім кави, якщо не з’явиться настрій для прогулянки, але - сама! сама! Мрія ніколи нікого не звинувачує, окрім себе, бо цілком свідома того, що лише вона відповідає за свій вибір й за все, чому вона дозволяє або не дозволяє відбуватися в своєму житті.
