— Звідки я знаю… — промимрив Кароль. — Можливо, відсутність уяви, брак фантазії…

— Відсутність уяви? — Марк розсміявся. — Я не боюся, тому, що я не… Ви ж знаєте, що я не… Ну? Ка… Ка… Ну, сміливіше!

— Ка… Ка… — Почав затинатися колишній митник.

Марк, поглянувши на незаведений свій ROLEX, продовжив нетерпляче й дещо іронічно:

— Ну, Ка… Ка… Kapo…

— Kapo…

— Кароль… ль…

— Кароль.

— Ну, от бачите, — полегшено зітхнув Марк.

— Це вже занадто. Що ви маєте проти мене?

— Що? А ви самі подумайте. Ті, в кого совість чиста, як бачите, поводяться спокійно, й любесенько собі бавляться. (Марк несподівано прибрав театрального вигляду, немов ми всі потрапили на виставу, де він виконував одну із головних ролей. Зрештою, так воно й було). Але Кароль! О! Він тремтить зі страху. І це правильно. Тому, що знає, що ми його знайдемо всюди, не те, що за портьєрами, а тим більше тепер, коли нашому бравому такс-офіцер-офіціанту повернули окуляри.

— Чому мені не вільно вийти? Це недемократично! — верескнув Кароль, повторюючи вже кинуту сьогодні кимось фразу.

— Ну от. Прошу дуже, — повчально мовив Марк. — Щоразу краще. В цю мить мільйони простих спокійних людей в цілому світі заходять і виходять, коли їм заманеться. Звичайнісінькі двері на завісах, розсувні чи, на гірший випадок, обертові; завіси з бісеру, бамбуку або циновки, прикордонні турнікети, шлагбауми, ворота… — скрипіння, клацання і шурхіт цих перепускних пристроїв лунає безперервно, вільно й життєрадісно. І тільки ви, на жаль, лише ви не належите до цих веселих мас!

— Що ви маєте проти мене? — знову промимрив Кароль.

— Ви — Кароль.

— Ні!

— Ви — Кароль! — наполегливо підтвердив Марк.

— Ні! Ні! Тут якась помилка! Клянуся. Я вам паспорт покажу! Моє ім'я — Славомір!

Це повідомлення викликало загальне пожвавлення. Почулися глузливі вигуки: «Подумати лишень — Славомір! Слава-й-мир! А, може, Станіслав? Як Сойка? Як Лем! Як Єжи Лєц! Станіслав Єжи Лем! Га-га-га! Вже краще Болеслав — болі слав! Як Прус? Як Пруст!!! Як Фрост!!! Як Фройд!!! Як Форд!!! Який із них? — ой, я не можу, ой, я зараз всцяюся, га-га-га…»

— Тихо, тихо, товариство… — змахнув руками Марк. — Не випадає так зневажувати співвітчизника. Ну, то як? — звернувся він до очманілого небоги. — Будете брати участь у загальній грі чи далі впиратиметеся? І сховайте свій паспорт. Він не дійсний на цій терапевтичній території.

Кароль мовчки підійшов до столу, прийняв від екс-тайняка кості й так само мовчки, може, навіть трохи демонстративно поклав їх перед Марком, не перемішавши навіть. Не всім вдалося побачити комбінацію п'ятірки й трійки.

В конверті під номером вісім виявився дещо несподіваний, ніби спеціально до цієї ситуації підготований вирок.

«Получателю сего, — чомусь писалось іноземною мовою, — надлежит в кратчайшие сроки перевести на польский язык поэму Т. Шевченки „Гайдамаки“ и с польского на украинский бессмертный опус почётного гражданина PRL Г. Сенкевича „Огнём и мечем“. Словари и упомянутые тексты прилагаются.»

— Але ж я не знаю мов… — запротестував було Кароль, та Марк незворушно продовжував читати:

«В случае неповиновения подсудимого вернуть к выполнению таможенных обязанностей на границах княжеств Брест-Литовского и Галицийско-Волынского в составе великой Речи Посполитой. Со всеми вытекающими отсюда последствиями.»

— Ні, ні! — верескнув напівблагально-напівдико Кароль. — Будь ласка, не звертайте уваги на мої попередні слова. Миттєве потьмарення свідомості. Жодних кордонів, жодних митниць. Я за свободу пересування без обмежень в рамках Європейського Союзу, Ліги націй та Спілки Об'єднаних Незалежних Королівств. Я за безвізовий режим і пільги для членів ООН, Ірландської Республіканської Армії та Організації Визволення Палестини. Я зовсім не проти літературної праці. Перекладання з іноземних мов добре впливає на легені. Це прекрасний спорт. І, зрозуміло, не якихось там бестселерів. Справжні чоловіки не займаються подібними дурницями. Я все прекрасно розумію і голосую за це обидвома руками. Я навіть дивуюся, що мені доручено лише два твори. Я цілком готовий взятися за всю класичну спадщину наших братніх народів.

— Ну от і славно, — підсумував Марк. — Виберете в бібліотеці, що вам припаде до душі. А ми продовжимо.

Нарешті таки надійшла черга офіціанта (офіцера?) — таксиста (танкіста?) — резидента (президента?).

У цього присуд виявився навдивовижу лаконічним:

«Продовжувати виконання службових обов'язків» (визначену кубиками комбінацію цифр чомусь ніхто не зауважив).

Оф.-так.-рез. одягнув, невідомо звідки витягши, шолом хокейного воротаря, різко викинув уперед руку й вигукнув: «Служу народу батьківщини». Чиєї саме батьківщини, уточнювати він не став.

Марк спроквола зібрав зі столу кості, що порозкочувалися від тайнякового заповзяття в різні кінці столу, і зупинився в задумі. Настала його черга.

— Попрошу всіх вийти, — тихо сказав він.

Присутні рушили до виходу, здивовано переглядаючись. Я разом з усіма.

— А ви, Леоне, залишіться, — звернувся він до мене.

Коли зала спорожніла, Марк акуратно виставив на стіл кубики двома шістками догори й сягнув по відповідний конверт. Він довший час не розпаковував його, очевидно вже наперед знаючи зміст адресованого йому дванадцятого послання. Потім, зіґнорувавши срібний антикварний ножик, усе-таки обережно надірвав конверт по краю і витягнув пожмакану затерту картку. Мигцем оглянувши, запхав її назад і, скориставшись сірниками, що лежали на столі, підпалив листа. Він дочекав, поки вогонь мало не обсмалив йому пальці, і поплювавши на недопалок, кинув у шухляду. Потім звернувся до мене:

— Допоможіть мені, Леоне.

Ми підійняли стіл і перенесли його на середину приміщення. Марк поставив зверху один зі стільців і попросив мене зняти люстру.

— Не бійтеся, вона не під'єднана до струму.

Сам натомість подався в інший кінець зали й почав порпатись у величезній дерев'яній скрині. Поки я розмотував ізоляційну стрічку та відкручував дроти, він викидав зі скрині різне лахміття — якийсь подертий одяг, строкату постіль, пакунки, іграшки, ялинкові прикраси, грамофонні платівки, карнавальні маски, хірургічні інструменти, інше дрантя. Закінчили ми майже одночасно. Коли люстра вже лежала на підлозі, він видобув із надр дубового вертепу товстезну линву, схожу на гімнастичний канат.

— Ви вмісте в'язати морські вузли? — спитав байдуже.

— Ні.

— А звичайні?

— Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.

— Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.

— А як же мій жереб? — спантеличено промимрив я.

— А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, — кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.

Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.

— А як же ви? — мимоволі вирвалося в мене.

— Я ж сказав, ідіть, — раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. — Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stąd! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!

Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.