Мені набридає врешті весь цей балаган і я заходжу до палати, — нічого вже не вдієш, — під номером шість. Моя дружина мала рацію, коли казала, що по обіді ліжко буде зайняте. BEER мирно посопує, заткавши до того ж вуха слухавками від мого плеєра. Я висмикую з-під нього дроти, а його самого спихаю з ліжка геть. Він зникає в якомусь застінному просторі. Я лягаю і тільки тепер відчуваю, наскільки висотаний усією цією метушнею й абсурдом. Спати, спати. Фрау Де обіцяла, що я буду безпробудно спати кілька діб. Це в них така метода. Щоб алкаші з бодуна не вештались коридором навмання.

Зайшла якась медсестра і робить мені ін'єкцію просто крізь джинси. Нащо ж я, питається, півдня ходив з розщіпленою ширінькою.

Насилу повертаючи головою, роздивляюся палату. Крім мене, тут двоє — один хропе, закутавшись у ковдру, інший просто лежить, втупившись у стелю.

А де ж обіцяні мені персональні апартаменти? Де душ, фрау Де?

— Тут є душ? — питаюся сусіда, що не спить.

— Є. В кінці коридору. І туалет там само. Тут теж є, в палаті. Але бачок поламаний, а в крані вода лише гаряча. Я набираю в пляшки і вистуджую — он там на підвіконні. Так що за малою потребою можна сходити тут, — пляшки завжди повні, я слідкую, — а за великою — краще йти туди, — махає він рукою в невідомість.

Поки я обмірковую почуте, заходить ще одна сестра, із зошитом.

— Прізвище, — каже вона мені.

Я називаюся. Вона гортає сторінки й трохи ображено каже:

— Немає такого.

— Може, ще не записали, — намагаюсь оправдатися.

Вона зникає, але за хвилю з'являється знову.

— Ваше прізвище.

Я раптом згадую розмову з дружиною. Перед від'їздом вона втовкмачувала мені, що саме я маю відповідати на подібні запитання. Вигадане ім'я. Вигадана адреса. Вигаданий фах. Як же, чорт забирай, усе це звучало?

— Щезняк, — зненацька виринає з глибин пам'яті. (Як же це мені вибило — так звали одного з моїх персонажів). Орест Щезняк[65], — повторюю і додаю, виправдовуючись:

— Мабуть, жінка записала на своє дівоче прізвище.

— Є такий, — задоволено каже сестра, закриває зошит і додає насмішкувато: — Що, забули, як вас звати? Буває.

Не встигаю як слід поукладати розшарпані думки, як знову заходить медичка — та, що й першого разу.

— Приспустіть штани, я вас вколю.

— Що це?

— Снодійне. Дарія Юріївна сказала, вам треба спати.

О'К. Спати, так спати. Заходить фрау Де.

— Ну, як він? — питається в сестри.

— Нічого. Скоро буде в нормі, — і розпаковує черговий шприц.

— А це що?

— Це від тиску. У вас трохи підвищений тиск.

Не пригадую, щоб хтось мені міряв тиск, але не протестую. Сподіваюся, знають, що роблять.

Наступні кілька годин минають в очікуванні. В очікуванні сну чи ще чогось. Одначе сну немає. Ніхто мене більше не турбує.

— Перепрошую, — звертаюся до сусіда, що з того часу теж не склепив очей, — а крапельниці тут не ставлять?

— Тут — ні, — відказує той. Неподалік є психушка — там ставлять, а тут— ні.

Дивно, думаю я. В мене гострий токсикоз, зневоднення організму, а мене тільки нашпигували хімією і все. Ну гаразд, почекаємо ще трохи.

— Раніше й тут ставили, — продовжує сусід. — Коли я працював санітаром швидкої допомоги. Одного разу забрали якогось алкаша просто з хати — жінка викликала, — а він сидить в машині коло мене, мовчить, хитається й тримає в руках напівпорожню пластикову пляшку мінералки. Грамів 100–150 залишилося. Я слідкую за ним. У нас паси ґумові про всяк випадок, гамівних сорочок не вистачало, то ми буйних пасами скручували. Так от, десь вже на під'їзді до лікарні він перехиляє цю саму пляшку і допиває одним махом. Я знаю, що там не вода, а горілка. Однак мовчу. Бо якщо він зараз ляже під крапельницю не похмелившись, почнеться біла гарячка. Я вже сто разів таке бачив. Люди вени собі голками роздирали, калічились, на персонал кидалися. Всіляке бувало.

— А тепер ви тут лікуєтесь?

— Ну, так сталося. Мені вже давно пора виписуватися, але побуду, мабуть, ще тижнів зо два. Я тут підробляю потрохи. Допомагаю санітаркам, медсестрам. Мене тут усі знають. Як вас, до речі, звати.

— Леон, — вже вкотре брешу (чи не брешу?). Він не питає, чому я записався Орестом, і я вдячний йому за це.

— Микола, — простягає руку. Будемо знайомі. Якби що треба — кажіть. — І помовчавши трохи:

— Леон — це те саме, що й Лев?

— Ну, щось ніби, — кажу я. Після тривалої паузи питаю:

— А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?

— Ні. Це так званий ЛЗЗТ — Лікувальний Заклад Закритого Типу.

Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.

Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.

Почувався більш-менш нормально. BEER з BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно — то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.

Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.

Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.

Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.

Микола схоплюється з ліжка.

— Обережно, — каже він, — я допоможу вам.

Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор — це завжди має на мене таку дію.

— Нічого, дякую, я сам.

— Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.

Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.

— Отак, обережно, попри стіночку, — напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.

Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору — благо відстань невелика.

Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку — загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає — зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.

Повертаюся в палату.

До загорнутого в ковдру хропуна щопівгодини приходить медсестра — та, що шукала моє прізвище, — і міряє тиск. Виявляється, він патологічний гіпертонік, і на тлі алкогольної інтоксикації ніяк не вдається вивести його з кризи.

В палаті є ще й четверте ліжко. Поки що воно порожнє, до того ж відгороджене ширмою. Ще один привід для роздумів.