З цим я й заснув. Уві сні наді мною літали ластівки. Загрозливо робили наді мною кола. Але я не боявся.

Я й прокинувся цілком випадково, не так почувши, як відчувши її кроки. Спочатку внизу скрипнули двері, потім вона затупотіла витертими сходами, б’ючи долонею по перилах, завмираючи на поверхах, зазираючи вниз, перечікуючи й рушаючи далі. Вона підіймалася безкінечно довго, аж я встиг розігнати всіх ластівок, рвонув до ванної, намочив волосся, аби все було як слід, кинувся на сходи. Зіткнувся з нею лицем до лиця. Її помітно хитало. Вона тримала по пляшці шампанського в кожній руці. Піджак волочила за собою сходами, недбало підчепивши його правим мізинцем. Черевики її перемащені були піском і травою. Усмішка в неї була п’яна, виглядала вона чарівно.

– О, – здивувалась, – ти без капців?

– Неважливо, – заговорив я стримано й суворо. – Почув, що ти йдеш.

– Чекав на мене? – засміялась вона.

– Ключі хотів віддати, – говорив я далі, так само стримано й суворо.

– Вип’єш? – запропонувала Даша.

– Шампанське? – я вклав у питання максимум суворості. – Хіба за компанію.

Вона кинула на підлогу піджак, сіла на нього, запросивши й мене. На спідницю її не можна було дивитися без болю, так це було відверто. Я сів поруч, відчуваючи босими ногами холод нічної долівки. Потрібно було все-таки не одягати футболку, подумав, хай би розгледіла, хай би вона все розгледіла. Даша сама взялася відкорковувати шампанське, довго з ним боролась, бовтала пляшку, зубами гризла фольгу. Врешті пляшка вибухнула, Даша запищала, втім, швидко заспокоїлась, за знайомство, сказала й приклалася до вина. Шампанське залило її всю з головою, потекло з уст, кудись за комір білосніжної сорочки, Даша різко передала пляшку мені, почала розстібати ґудзики, витирати шкіру, я зовсім розгубився, дивлячись, як вона ніжно й старанно торкається свого тіла.

– Давай, – сказала, – пий.

– Як робота? – запитав я поважно.

– Робота нормально, – пояснила вона. – Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. А ти чим збираєшся займатись? – запитала.

– Обживусь поки що, – відповів я, вирішивши не відкривати всіх козирів. – Можна тебе поцілувати?

– Ще чого! Заведи собі друзів – з ними й цілуйся. Все, давай.

Підвелась, підхопила піджак, сунула мені невідкорковану пляшку й пішла спати.

Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капці? Окуляри? Усе мало закінчитися зовсім інакше. Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню – за стіною почулися кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху. Запалює газ, ставить чайник, сідає. Встає, підходить до вікна, знову відчиняє, дістає запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добиває сигарету, видихає дим із легень, причиняє вікно, дістає з кишені піджака мобільний, перевіряє вхідні, різко ховає телефон назад. Закипає чайник, вона довго не звертає на нього уваги, стоїть і напружено дивиться перед собою, саме туди, де стою я. Різко повертається, зі злістю перекриває газ. Сідає за стіл, важким рухом згрібає в куток усі горнята, ложки та блюдця. Далі я ніяк не можу розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! – раптом доходить до мене, вона плаче! Вона там сидить і плаче! Так-так, сидить сама в порожній квартирі й ниє. Заливається гіркими слізьми, безутішно побивається, наковтавшись проти ночі гіркого тютюну, і немає нікого, зовсім-зовсім нікого, хто б почув її плач, хто міг би її втішити! Нікого, крім мене. Я аж підстрибую від такого прозріння, збиваю пляшку, та глухо завалюється набік і повільно, як вантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи й порушуючи навколишню тишу. Вона по той бік насторожується. Усе розуміє й затихає, прислухаючись. Пляшка докочується до стіни й зупиняється. Я теж затихаю. Стою й слухаю, як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.

Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала з порогу:

– Так і знала, що ти спиш!

Пробіглася коридором, зазирнула до ванної, кинула прискіпливий погляд на кухню й завалила прямо до кімнати, де я спав. Спав я без одягу, і ось тут вона нарешті розгледіла все.

– Ой, – сказала, сідаючи поруч і торкаючись мого плеча, – що це в тебе зі шкірою? – запитала вона, розглядаючи мою татуху. – Це пес?

– Дракон, – відповів я, – просто недомальований.

– Ну, – не погодилась Даша, – який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвіст. Такса, – вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкірою мені потік вогонь. Проте не встиг я знайти відповідь, як вона зіскочила з ліжка. – Давай, – наказала, – одягайся, щось тобі покажу.

Я поспішив одягнутись. Чомусь мені не вистачало впевненості, до того ж після такси взагалі не було бажання в чомусь її переконувати. Даша відчинила двері на балкон, вийшла, стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там є. Вона стояла в білому готельному халаті. Волосся прихоплене було сіточкою, у ній вона, схоже, й спала, від чого зачіска її нагадувала ретельно й уміло підібраний овочевий набір для супу. Я похмуро підійшов.

– Так, – промовила, озирнувшись, – зараз я тобі все покажу. Потім відіспишся. Дивись, – почала, звільняючи мені місце. – Бачиш?

Я подивився вниз. Було багато сонячного світла, що сліпило очі й позбавляло предмети чіткості. За мить зір повернувся, речі окреслились, фарби набули повноти. Травень завершувався зеленню й теплом, свіже повітря лежало на дахах і стояло в подвір’ях. Вулицею бігли школярі, снували нечисленні перехожі, на розі стояв двірник, світячись здалеку помаранчевим вогнем жилетки. Так починається свято, подумав я.

– Значить, – почала Даша, – це ось школа, – тицьнула вона пальцем у подвір’я навпроти, – я там не навчалась, я роки три як переїхала. Але, щоб ти знав, там відбуваються страшні речі. Директорка часто спить у своєму кабінеті. Не сама. До неї приїздять. Машина з дипломатичними номерами. До ранку крутять італійську естраду й курять, висунувшись у вікно. У неї червона нічна сорочка, якщо це тобі цікаво. Поруч – салон краси, – тицьнула вона знову. – Вони там усі нарощують одна одній нігті. Подивись як-небудь, вони виходять на вулицю, аби перекурити, сідають на лавку, бачиш, там є лавка під стіною, і дістають одна одній із кишень сигарети, оскільки самі собі дістати не можуть – нігті заважають. Потім сидять, як сови, вчепившись нігтями за край лавки. За рогом підозрілий ресторан – власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику. За ними – спортивний паб, там араби дивляться європейські ліги. За ними в’єтнамці відкрили ригалівку, але самі там не їдять. Поруч із в’єтнамцями, у підворітні, якщо надумаєш, зроблений під сауну бордель. Поруч із борделем – порожній будинок, влітку там живе бомжота, теж цікаво. Поруч із бомжами – майстерні художників, дивись не переплутай. Навпроти – тубдиспансер. Так, що далі? – Вона подивилась ліворуч. – Ліворуч. Ліворуч видавництво, підозрюю, там підпільно переховують невраховану документацію, заносять вечорами паперові пакунки, виносять на світанку трупи, загорнуті в китайські килими. Далі стара садиба, мені здається, там доживають віку коханки батьків міста. Я їх іноді бачу на веранді, ну, не батьків міста, ясна річ, їхніх коханок. Вони там п’ють чай із ромом. Наймолодшій із них років сімдесят.