Вони повільно під'їхали до гучномовця, і, коли порівнялися з ним, Амелія прочинила ліві дверцята й забрала його. Гучномовець був червоно-білий, збоку, над знаком блискавки, вигравіювані літери Дж. А. — "Дженерал атомікс".

— Добре,— мовив Річардс. — Яка відстань від нас до головного корпусу?

Жінка примружилась.

— Чверть милі, я думаю.

— А до шістнадцятої стоянки?

— Наполовину ближче.

— Добре. Це добре. Атож. — Він відчував, що мимохіть кусає губи, й намагався не робити цього. Голова тріщала, всі м'язи боліли від надміру адреналіну. — Їдьмо далі. До в'їзду на шістнадцяту стоянку. Потім зупиняємось.

— А там що?

Він усміхнувся скупою, сумною усмішкою.

— Там буде останній рубіж Бена Річардса.

Не встигли вони зупинитися перед в'їздом на стоянку, як одразу ж загримів гучномовець:

— Не зупинятись! Повітряна поліція чекає на вас у приміщенні. Згідно з домовленістю.

Тепер уже Річардс підніс до вуст гучномовця:

— Дайте десять хвилин. Мені треба подумати.

Знову тиша.

— Невже ви не розумієте, що підштовхуєте їх на крайній крок? — спитала жінка на диво стриманим голосом.

Він захихотів якимсь чудним здавленим смішком, що нагадував сичання пари з чайника.

— Вони знають, що я збираюся пошити їх у дурні. Тільки не знають як.

— Вам це не вдасться,— сказала Амелія. — Невже ви й досі цього не розумієте?

— А може, й удасться...

— Ось послухайте...

Коли на телебаченні вперше з'явились розважальні програми, люди казали, що це найкраще видовище, бо такого ще ніколи не було. Але все, що є на світі, вже колись було. У Давньому Римі таку саму роль відігравали гладіатори. А є ще одна розвага — гра в покер. У покері найкращий набір карт — це флеш рояль винової масті. Найсуворіші правила в тому різновиді покеру, де кожен гравець одержує по п'ять карт — чотири лицем догори, одну донизу. Поки ставки утримуються в межах п'яти-десяти центів, грати може будь-хто. Та коли вони підвищуються, ціна закритої карти весь час зростає. Після багаторазового підвищення ставок, коли ви ризикуєте всіма своїми грішми, машиною й будинком, ціна її зростає непомірно — це вже справжній Еверест серед решти карт "Переслідування" багато в чому нагадує цю гру. Тільки за правилами нашої гри мені не належить мати грошей, щоб робити ставки. У них є поліція, зброя, час. Ми граємо їхніми картами, їхніми фішками, в їхньому казино. Якщо мене спіймають, я програв. А що, як я підтасував карти? Я подзвонив до агентства теленовин, що в Рокленді. Ці агентства — моя винова десятка. Мені мусили гарантувати безпеку, бо тепер я у всіх на очах. Після нашої першої зустрічі з дорожнім постом у них більше не було шансів тихенько прибрати мене. Це смішно, бо саме безплатне телебачення робить Мережу такою впливовою. Коли ви щось бачите по БТБ, то ви бачите тільки правду. Отож коли вся країна побачить, як поліція вбиває мою заложницю — заможну громадянку з середнього класу,— то всі цьому повірять. Вони не можуть ризикувати: режимові люди й так не дуже тепер довіряють. Смішно, правда? По дорозі ми вже бачили сутички. Якщо поліція та ловці спробують застосувати проти нас зброю, можуть статися прикрі речі. Один чоловік порадив мені триматися ближче до своїх людей. Він і сам не підозрював, як багато правди в його словах. Одна з причин, чому зі мною так панькаються,— це те, що я весь час серед своїх людей.

Отож ці люди — мій виновий валет.

Ви, жінка, що вскочила в цю халепу,— моя винова дама.

Я, розбійник з мечем,— виновий король.

Оце ті карти, що у всіх на видноті. Засоби масової інформації, можливість справжніх заворушень, ви і я. Навіть усі разом ці карти нічого не варті. Без винового туза це просто мотлох. А з тузом вони непереможні.

Річардс раптом узяв сумочку Амелії із штучної крокодилячої шкіри зі срібним ланцюжком і запхав її до кишені своєї куртки. Тепер кишеня помітно віддималася.

— У мене немає туза,— стиха промовив він. — Я мав би його, якби був трохи завбачливіший. Зате в мене є ота закрита карта, якої вони не можуть побачити. Отож тепер я блефуватиму.

— У вас немає ніяких шансів,— глухо сказала жінка. — Навіщо вам моя сумочка? Може, збираєтесь перестріляти їх губною помадою?

— Вони так довго вели нечесну гру, що в них, зрештою, здадуть нерви. Вони боягузи.

— Річардсе! Десять хвилин минули!

Річардс підніс до уст гучномовця.

— Слухайте мене уважно! — загримів Річардсів голос над полем аеропорту. Полісмени напружено чекали, що він скаже далі. — В кишені моєї куртки — дванадцять фунтів динакору — високочутливої пластикової вибухівки ударної дії, відомої під назвою "Чорний ірландець". Дванадцяти фунтів вистачить, щоб на третину милі довкола змести геть усе з лиця землі, а може, ще й підірвати цистерни з пальним. Якщо ви не виконаєте моїх вимог буквально, я пошлю вас усіх до пекла. У вибухівку закладено детонатор фірми "Дженерал атомікс". Я витяг його наполовину. Один посмик за кільце — і ви можете поцілувати себе в гузно!

Здійнявся ґвалт, натовп відринув од загороджень, наче хвиля відпливу. Полісмени раптом побачили, що їм нікого стримувати. Чоловіки й жінки дременули через дороги та поля, бурхливим потоком полилися ворітьми, подерлись на огорожу довкола аеропорту. На їхніх безтямних од панічного страху обличчях відбивалося лиш одне бажання — втекти.

Полісмени збентежено тупцювали на місці, але обличчя їхні були так само рішучі.

— Річардсе! — прогуркотів гучномовець. — Це брехня. Виходь!

— Я вийду, але спочатку виконайте мою вимогу. Мені потрібен повністю заправлений і готовий до польоту літак із мінімальним, але достатнім екіпажем. Це має бути "Локхід-Джі-ей" або ж "Дельта суперсонік". Дальність польоту — щонайменше дві тисячі миль. Готовність — через дев'яносто хвилин.

Телекамери й далі скрекотали. Тріскотіли фотоспалахи. Журналісти теж були неспокійні. Але водночас вони відчували психологічний тиск п'ятисот мільйонів глядачів. Це була реальність. І роботу вони виконували реальну. А Річардсові дванадцять фунтів "Чорного ірландця" могли виявитись простою вигадкою цього гідного подиву злочинця.

— Річардсе! — Від машин, що спинилися за п'ятдесят ярдів од шістнадцятої стоянки, вийшов чоловік. Незважаючи на осінній холод, він був у спортивних штанях та білій сорочці з закасаними до ліктів рукавами. Він тримав гучномовця, більшого ніж у Річардса. На такій відстані Амелія розгледіла тільки невеличкі окуляри, які зблиснули у променях призахідного сонця.

— Я — Івен Маккоун.

Річардсові було відоме це ім'я. Воно мало вселити страх у його серце. І він не здивувався, коли таки відчув цей страх. Івен Маккоун був головний ловець. "Прямий наступник Едгара Гувера та Генріха Гіммлера",— подумав Річардс. Уособлення сталевого осердя в катодній рукавичці Мережі. Страховидло. Пугало, яким лякають дітей. Якщо ти не перестанеш гратися сірниками, Джонні, то я поскаржусь Івенові Маккоуну.

Річардсові пригадався голос, який він чув у тому страхітливому сні: "Ти той чи не той?"

— Річардсе, ти брешеш, і ми про це знаємо. Той, хто не посідає відповідного становища в "Дженерал атомікс", не може дістати динакору. Відпусти жінку й виходь сам. Ми не маємо наміру вбивати її.

Амелія писнула — тихенько, жалюгідно.

Річардс знову загримотів:

— Це казка для дурнів, чоловічку. Динакор можна купити мало не на кожному розі, якщо маєш гроші. І я купив. На гроші дирекції розважальних телепрограм. У тебе залишилось вісімдесят шість хвилин.

— Не буде діла.