Сер Томас і леді Бертрам зустріли її дуже привітно; сер Томас, вирішивши, що її треба трохи підбадьорити, намагався бути з нею якомога люб’язнішим, але наразився на мовчазну відчуженість; зате леді Бертрам, хоч старання її були значно менші і на кожні десять слів свого чоловіка ледве вимовляла одне, самою лише лагідною усмішкою завоювала прихильність дівчинки.

Діти всі були вдома – і радісно, без жодних вагань, кинулися вітати свою нову родичку; принаймні це стосувалося хлопців, які – сімнадцяти і шістнадцяти років, високі й дужі як для свого віку – в очах малої кузини були справжнім взірцем чоловічої краси. Дівчата ж спершу трохи знітилися, – молодші від братів, вони відчули деякий шанобливий острах перед батьком, що з такої нагоди звернувся до них з урочистою строгістю. Але вони надто звикли бути в товаристві і чути компліменти з усіх боків, тому природна сором’язливість не була їм властива; а знічення кузини додало їм сміливості, і майже відразу вони взялися спокійно розглядати її лице та сукню.

Це була прекрасна сім’я; сини вдалися непогані на вроду, а доньки – справжніми красунями; всі вони мали високий зріст, міцну статуру, і відрізнялися від кузини не тільки зовнішністю, але й поведінкою, що свідчила про бездоганне виховання. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що дівчатка – майже однолітки. Насправді між молодшою сестрою та Фанні було лише два роки різниці; Джулії Бертрам було дванадцять, а Марії – на рік більше.

Маленька гостя почувалася дуже нещасною. Вона боялася всіх, соромилася сама себе і сумувала за рідною домівкою, яку покинула; тому вона не сміла навіть підвести очей і говорила ледь чутно або крізь сльози. Місіс Норріс усю дорогу з Нортгемптону втовкмачувала дівчинці, яке щастя випало їй на долю, і як вона мусить бути вдячна, і як добре має поводитись; і тепер дитина потерпала ще й від усвідомлення того, як це негарно з її боку – бути нещасною. Втома від довгої подорожі також далася взнаки. І доброзичлива поблажливість сера Томаса, і невпинні віщування місіс Норріс, що дівчинка добре поводитиметься, були марні; даремно леді Бертрам усміхалася їй і посадила її на канапі поруч із собою і мопсом; навіть пиріг з аґрусом її не втішив: вона і шматочка не проковтнула, як знов зайшлася у плачі, і, вирішивши, що дитині потрібно як слід відпочити, її вклали до ліжка і залишили виплакувати своє горе на самоті.

– Початок не вельми втішний, – зауважила місіс Норріс, коли Фанні вийшла з кімнати. – Після всього, що я говорила їй дорогою, я гадала, вона поведеться краще; я пояснила їй, як багато залежить від враження, яке вона справить при першому знайомстві. Мені дуже хотілося б, щоб вона не була такою похмурою, як її бідна матінка; та будемо до неї поблажливі, зрештою, вона ще зовсім дитя; не можна ж її звинувачувати, що вона сумує за рідною домівкою, – хоч який, та все ж то був її дім; і вона ще не може зрозуміти, яка щаслива зміна сталася в її житті; але, звичайно, всьому є своя межа.

Проте збігло набагато більше часу, ніж сподівалася місіс Норріс, перш ніж Фанні звикла до Менсфілд-парку і розлуки з усім, що було їй дороге. Вона мала надто чутливу душу – і надто відчувала, як мало розуміють її ті, хто був тепер поряд з нею. Ніхто не виявляв до неї зловмисної жорстокості, але ніхто й не полишав заради неї своїх справ.

Наступного дня дівчаток звільнили від занять, щоб вони могли краще познайомитись зі своєю кузиною і чимось її розважити; але цей день не став початком їхньої дружби. Обидві міс Бертрам розчарувалися в дівчинці, дізнавшись, що в неї всього лише дві стрічки і що вона ніколи не вчила французької; а побачивши, що її не вражає майстерність, з якою вони зіграли для неї дует на фортепіано, вона зо всім стала їм нецікавою – і, тицьнувши їй кілька своїх іграшок, які полюбляли найменше, дівчата залишили її саму і взялися до своєї улюбленої забавки: стали робити паперові квіти, тобто переводити нінащо золотий папір.

І поруч із кузинами, і в класній кімнаті, і у вітальні, і в парку – усюди Фанні відчувала себе покинутою, всього полохалася, усюди і в усіх вбачала щось загрозливе. Вона боялася мовчання леді Бертрам і суворого погляду сера Томаса, а напучування місіс Норріс навіювали на неї жах. Її старші кузини дошкуляли їй зауваженнями щодо її малого зросту і сором’язливості; міс Лі дивувалася з її невігластва, а служниць смішив її одяг; і до цих прикрощів додавалася ще й гіркота розлуки з братами та сестрами, для кого вона була і подругою, і вчителькою, і нянькою; і її мале серденько стискалося в болючій журбі.

Велична розкіш будинку захоплювала її, але не могла звеселити. Кімнати були завеликі, щоб вона могла почуватися в них вільно; хоч би до чого вона торкалася, їй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домі тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, і дуже часто тікала до своєї кімнати, щоб виплакатися на самоті; і ця дівчинка – про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здається, справді розуміє, як їй пощастило, – щовечора плакала у ліжку.

Так минув тиждень, і з її скромної, непоказної поведінки неможливо було щось запідозрити, поки одного ранку її кузен Едмунд, молодший із двох синів, не побачив, що вона гірко плаче на сходах.

– Люба моя кузино, – сказав він з усією делікатністю, що була притаманна його благородній вдачі. – Що сталося?

І, сівши з нею поруч на сходинці, він намагався побороти її знічення, викликане тим, що її захопили зненацька, і вмовляв її сказати відверто, у чому річ. Може, вона нездужає? Чи хтось на неї розгнівався? Чи вона посварилася з Марією і Джулією? А може, не зрозуміла чогось у навчанні, – якщо так, він радо усе пояснить. Чи може він якось її втішити чи щось зробити для неї?

Довгий час він не міг добитись будь-якої відповіді, окрім «ні, ні… нічого… ні, дякую»; але він наполягав – і, лише коли завів розмову про її рідну домівку, а вона розплакалася ще дужче, він збагнув, у чім причина її страждань. Він спробував її втішити.

– Ти сумуєш за мамою, люба Фанні, – сказав він, – і це значить, що ти добра дівчинка. Та пам’ятай, що ти зараз у своїх рідних, у друзів, і вони всі тебе люблять, і всі хочуть, щоб ти була щаслива. Ходімо до парку, і ти розкажеш мені про своїх братів і сестер.

Під час подальшої розмови він дізнався, що, хоч усі брати й сестри були дорогі дівчинці, одного з них вона любила найдужче.

То був Уїльям, – про нього вона найчастіше згадувала, за ним скучила найдужче. Уїльям, старший брат – на рік старший від неї, – був її незмінним супутником і справжнім другом; він завжди заступався за неї перед матір’ю (у якої був улюбленцем). Уїльям не хотів, щоб вона їхала з дому; він казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.

– Але ж він, мабуть, писатиме тобі листи.

Так, він обіцяв… але сказав, нехай вона напише першою.

– І коли ж ти напишеш?

Вона похнюпилася і непевно відповіла, що не знає; у неї немає паперу.

– Ну, якщо лише в цьому справа, я тобі дам і папір, і все письмове приладдя; і можеш писати свого листа, коли захочеш. Ти ж будеш рада, якщо зможеш написати братові?

– Так, дуже!

– Тоді давай владнаємо це зараз. Ходімо до вітальні, там усе є, і ніхто нам не заважатиме.

– Але… кузене… а як лист потрапить на пошту?

– Не турбуйся, я про це подбаю; його відішлють з іншими листами. Твій дядечко сплатить за нього, і для Уїльяма це нічого не коштуватиме.

– Дядечко! – повторила Фанні, налякано позирнувши на нього.

– Так; коли ти напишеш листа, я віднесу його батькові, і він його оплатить заздалегідь.

Фанні такий намір здався надто зухвалим, але вона не могла опиратися спокусі; вони пішли до вітальні, і Едмунд дістав папір і розлінував його так сумлінно, як це зробив би, мабуть, її брат, – хіба що трохи акуратніше. Він сидів із Фанні, поки вона писала, і підстригував їй олівця, і підказував, як правильно писати слова; до того ж він виказав ще й дружні почуття до її брата, і це втішило її найдужче. Він власноруч приписав кілька рядків добрих побажань для Уїльяма і вклав у конверт півгінеї. Фанні охопили такі почуття, що вона, здавалося, просто не зможе їх висловити; але вираз її обличчя і кілька простих слів подяки сказали Едмундові все, і він, відчувши її вдячність і захоплення, ще більше зацікавився дівчинкою. Він продовжував говорити з Фанні і з усього сказаного зрозумів, що вона має щире серце і бажає чинити тільки добро; і це переконало його в тому, що вона потребує особливої уваги через несподівану зміну, яка сталася в її житті, та через свою природну сором’язливість. Досі він ніколи не кривдив її зумисне, але зараз відчував, що цього мало: їй потрібні ласка й турбота; тому він намагався розвіяти її страхи та давав їй добрі поради – наприклад, гратися з Марією і Джулією і бути веселішою.