Як бачимо, Кримські хани вважали Мещерською землею терени сучасних Калузької, Брянської, Тверської та східної частини Смоленської областей. Ось тому тверські князі для них були мещерськими, а самі кримчаки ходили в Мещеру, «де ходили їхні коні», через «верхів’я річки Сосни» в Орловській області. Шила в мішку не сховаєш.
Наведемо ще одне мещерське місто, хоча їх можна наводити ще кілька десятків. Матеріал настільки цікавий, що його важко подати зараз.
6. «Вязьма, город Смоленской обл. РСФСР… Впервые упоминается под 1239. В 1403 захвачен литовскими феодалами. Окончательно присоединена к Рус. (Московському.—В.Б.) гос-ву в 1494…» [2, т. 5, с. 605].
Ми б ніколи не довідалися з російських історичних джерел, що місто В’язьма з навколишніми землями належали до дідизних земель московського царя Бориса Годунова, якби не англійський посол до Московії Джайлс Флетчер (1549—1611).
Раніше вже згадувалось про книгу Д. Флетчера, яку той написав після відвідин Московії та за якою Московська держава майже 300 років полювала. У книзі зазначено, що до володінь
Бориса Годунова належали «наследственные имения в Вязьме и Дорогобуже» [123, с. 185]. «Земля… была дарована ему и его потомству в вечное владение, каковой удел (domine) охватывал более ста немецких миль…» [123, с. 43—44].
З історичних джерел відомо, що князь Чингісид Чет прибув до Мещери на постійне мешкання у 1330 році і став родоначальником родів: Годунових, Сабурових і Вельямінових. Із роду князя-оглана Чета походить Московський цар Борис Годунов.
Ось що пише з цього приводу ВРЕ:
«Борис Годунов (1552—1605)… русский царь… сын боярина Федора Годунова (основатель рода Мурза Чет выехал на службу… из Золотой Орды ок(оло) 1330)…» [2, т. 3, с. 569].
Ще з перших років існування Золотої Орди на терени Мещерського улусу почали переселятись князі-оглани тих родів, які вже мешкали в Мещері. Міграція нащадків роду Чингісхана з улусу в улус могла відбуватись вільно, хоча, звичайно, за згодою хана (князя), куди збирався переселятись Чингісид. Особливо князів-огланів приваблювали прикордонні землі, які можна було отримати у володіння та швидше досягти успіхів у військовій кар’єрі. Саме такими землями і стали Мещерські, як це видно з поведінки роду мурзи (князя) Чета. Слід тільки пам’ятати, що у 1330 році Мещера ще не належала до Московського князівства, тож рід Чингісидів Четів прибув на службу не до Московського князя, а до Мещерського. Тобто на службу до сина Михайла Тверського — Олександра, який володів улусом у ті роки.
І в це питання московити вкинули «доважок брехні», щоби зайвий раз возвеличити свого князя.
Щодо вільної міграції князів-огланів з улусу в улус Кримський хан, син Менглі-Гірея, писав у своїх листах до Василя III:
«…Коли наш род был на Мещере, тогды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нам служити, а от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынче на Мещере не чоловек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то… великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].
Аще раніше в 1288—1289 роках хан Тохта перекочував із своїм родом із Поволжя до Ростовської та Володимирської землі, хоча й без згоди тамтешнього хана, чому й був випроваджений назад. Нагадуємо, всі ті міграції ханів зі своїми родами чи найближчим оточенням не суперечили законам Золотої Орди. Князь-оглан мав право на такий вчинок.
Тому впродовж 1238—1400 років до Мещерської землі, що пізніше стала частиною Великого Московського князівства, перебралися десятки ханських родів, які в тих землях створили свої князівські династії: Годунови, Сабурови, Вельямінови, В’яземські, Одоєвські, Карачевські, Мосальські, Белевські, Звенигородські, Салтикови, Таруські, Подольські, Мещерські та сотні інших.
Збереглося мало документів XIII—XIV століть. А документи XIV—XV століть, як засвідчив російський професор С. Н. Вальк, є звичайними підробками пізніших часів.
В «Сборнике Императорскаго Русскаго историческаго общества» не наведено оригіналів листів кримських ханів до московських. Подаються лише коментарі до тих оригіналів та їх вільний виклад. Що з них викинуто, а що додано від себе — невідомо.
Повернімося до Московського удільного князівства кінця XIII століття. У1290 році хан Тохта знищив сина хана Берке, так званого Петра Ординського. Звичайно, під рукою хана Золотої Орди Тохти після 1291 року було багато претендентів на Московський улус, у тому числі і прямих нащадків хана Берке. Навіть за московськими офіційними літописами, у Петра Ординського було багато спадкоємців.
Та слід пам’ятати, що рід мещерських ханів Чилаукуна був проти вилучення Московського улусу із їхніх володінь. А переважна більшість роду «Бахмета Усейнова сына», в тому числі його сини Андрій та Михайло (Беклемиш), підтримала хана Тохту в боротьбі за царську посаду в Золотій Орді. Тож хан Тохта вирішив зачекати з вирішенням питання щодо Московського улусу, підпорядкувавши його собі та призначивши на улус баскака Кутлубугу. Таким чином Тохта зберіг спокій у своїх північних улусах, бо московський баскак, який, мабуть, був одним із князів-огланів його роду, діяв за безпосередніми вказівками самого хана. Саме за часів баскаків до Москви почали приєднувати сусідні землі.
«Первые московские князья выступают смелыми хищниками… Первый московский князь… по рассказу летописца… врасплох напал на своего рязанского соседа князя Константина, победил его “некоей хитростью”, т. е. обманом, взял его в плен и отнял у него Коломну. Сын этого (князя.—В.Б.)… в 1303 г. напал на другого соседа, князя можайского, также взяв его в плен и захватив можайский удел в самых верховьях р. Москвы, потом убил отцова пленника Константина и удержал за собой Коломну: теперь вся Москва-река до самого устья стала московской» [8, с. 138-139].
Маємо приклад майстерної брехні одного з непоганих російських професорів. їм потрібно було пояснювати, як приєднували до Москви перші землі. Тому й вигадали звичайних розбійників, які що хотіли, те й творили, немов би центральної влади золотоординського хана (в нашому випадку — хана Тохти) не існувало.
«По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) как старейшему в роде… он дважды (в 1305—1308 гг.) приступал к Москве, однако без успеха…» [6, т. 8, с. 158].
Тобто на свавілля Москви зреагував Великий Мещерський Князь Беклемиш, але з невідомої причини відступив. У чому річ?
Навіть значно пізніше, у 1327 році, вже за часів Івана Калити, Московське князівство було ще настільки нікчемним (малим), що Михайло Тверський міг його винищити вщент за кілька днів. Та не зробив цього.
Ось що являв собою Московський удільний улус 1327 року:
«В первой духовной этого князя (Ивана Калиты.—В.Б.), написанной в 1327 г., перечислены все его вотчинные владения. Они состояли из пяти или семи городов с уездами. То были: Москва, Коломна, Можайск, Звенигород, Серпухов, Руза и Радонеж, если только эти две последние волости были тогда городами… Вот весь удел Калиты…» [8, с. 140].
Михайло Тверський зі своїми силами, що стояли по всьому межиріччі Оки та Волги (та ще й у Заволжі) — Кашин, Холм, Твер, Осташків і сотні інших (додамо до цього ще й людські сили татарської Мещери: Брянськ, В’язьма, Дорогобуж, Новий Городок, Почеп, Одоєв, Мещерськ, Мосальськтощо), міг взагалі стерти Московський уділ з лиця землі. Та не вчинив цього, хоча, за Ясою Чингісхана, зобов’язаний був це зробити. Якщо не вистачало сил, мав залучити військові сили хана Тохти.
І хан Тохта повинен був реагувати на свавілля Москви. Проте й він змовчав. А це є ознакою того, що саме хан Тохта давав указівки про залучення до Московського уділу Коломни, Можайська, Серпухова, Рузи тощо.
Хан Тохта у перші роки правління (1291—1295) вважав за головне позбутись впливу на справи в Золотій Орді ворожого йому сина Чилаукуна — так званого Дмитрія. Знищивши Дмитрія та призначивши на посаду глави улусу Андрія, Тохта, аби й надалі мати вплив на Мещерський улус Орди, не повернув йому назад Московський уділ, хоча ще у 1290 році знищив його володаря — Петра, сина Берке. Управляти уділом він призначив баскака Кутлубугу та наказав тому вести себе лояльно з князями-огланами Мещерської землі. Він мав підтримку князів роду Беркечара та Чилаукуна, що володіли Тмутараканським та Мещерським улусами і тримали його північний тил у боротьбі зі своїм ворогом — Ногаєм, главою улусу хана Бувала.
