Навіть шановна професор Т. Манухіна змушена визнати невідповідність характеру князя Михайла та його статусу васала, що зайвий раз доводить ширинське походження Михайла Тверського.
Звичайно, маючи ханське походження, Чилаукун не міг бути знищений фізично в Орді. Ось чому і помер у дорозі, повертаючись від Менгу-Тимура наприкінці 1271 року.
Про мотивацію вчинків Менгу-Тимура зазначалось раніше. Однак основною причиною отруєння хана Чилаукуна став його спротив рішенню Менгу-Тимура виділити із його володінь землі для Петра Ординського — сина Берке-хана. Тому рішення про заснування Москви прийнято не в 1271 році, а після його смерті — в 1272 році.
Великі Болодимирські Князі — сини хана Чилаукуна:
2. Дмитрій (1272—1293);
3.Андрій (1294—1304)
Після смерті хана Чилаукуна успадкувати його землі міг тільки його старший син. Що і сталося у 1272 році. А оскільки ярлик на улусне ханське володіння видавав хан Золотої Орди Менгу-Тимур, то зрозуміло, що він поставив перед так званим Дмитрієм умову щодо виділення земель за Москвою-рікою для роду Петра Ординського. Вірогідно, що майбутній власник улусу погодився на цю вимогу золотоординського царя, тому що спокійно отримав ярлик і благополучно повернувся додому.
Російська історія приділила цим князям, ніби як синам так званого Олександра Невського, досить значну увагу. Вигадавши «історію» про Олександра Невського, треба було розвивати її далі.
М. М. Карамзін до князів Дмитрія і Андрія ставився надзвичайно критично і зараховував їх до «сатанинських виплодків» («исчадие ада»). Проте ніколи не бажав пояснити, звідки у національного героя московитів могли з’явитись саме ось такі сини — виховані церквою і батьком, так званим Олександром Невським. Московські історики вважали за потрібне мовчати.
Ось що писав М. М. Карамзін:
«После страшной грозы Батыевой отечество наше как бы отдохнуло в течение лет тридцати, будучи обязано внутренним устройством и тишиною умному правлению… В таком состоянии находилось Великое Княжение, когда Дмитрий Александрович восшел на престол оного, к несчастию подданых и своему, к стыду века и крови Героя Невского» [18, т. IV, с. 226].
Не станемо описувати всі чвари між братами Дмитрієм і Андрієм. Нагадаємо тільки, що в 1291 році до влади у Золотій Орді прийшов хан Тохта — син Менгу-Тимура. Повернувши з допомогою нащадків ханів Беркечара і Бувала владу, Тохта винищив рід свого попередника Талабуги та всіх його прихильників Чингісидів. До цієї компанії знищених потрапив і так званий Дмитрій, якого стратили 1293 року. Одночасно Тохта знищив усіх своїх рідних братів, які залишилися живі після військового походу 1287 року. І у цьому випадку брехня московитів про «татаро-монголів», які начебто приходили «зобижати» нещасних «русских людей», не витримує щонайменшої критики.
Не так примітивно, як М. М. Карамзін, подала ті події Т. Манухіна, але теж із великими «доважками брехні»:
«В 1293 г. между сыновьями Александра Невского — Андреем и Дмитрием — разгорелась ссора из-за великого княжения Владимирского, яростная, на смерть… В Орду полетели доносы, обвинения Дмитрия в измене хану; якобы в тайных переговорах с противником хана — ханом Ногаем… Все князья вместе поехали в Орду… Хан (Тохта) разобрал дело — и заключилось оно страшною бедою… Брат хана, царевич Дюдень, учинил такой погром северо-восточной Руси, что вспомнились времена Батыя. Пострадали Владимир и 14 городов… Громили без разбора и сторонников Дмитрия и подозреваемых, и даже “своих”… Не пострадало только Тверское княжество. В коалиции против Дмитрия Тверь участия не принимала…
Великое княжение Владимирское досталось Андрею, а Дмитрий втот же 1293 г. скончался… в своем дотла сожженном и разграбленном Переяславле» [65, с. 47—48].
Щоб зрозуміти взаємозв’язок московських подій того часу, треба насамперед їх поєднати із золотоординськими. Московська історіографія свідомо відірвала виклад своєї історії, тобто якоїсь частки, із загального золотоординського русла. Тому всі події сприймаються, як у кривому дзеркалі, викривлено та спотворено. І це зроблено свідомо.
У чому ж полягав секрет у нашому, конкретному випадку?
Уже розповідалось, за яких обставин прийшов до влади хан Тохта. Відомо також, що перші свої роки перебування на престолі золотоординського царя Тохта провів в улусі хана Біликчі (онука хана Беркечара) в Мохші (Наровчаті), про що свідчать як перські історики, так і монети, карбовані Тохтою у Мохші в 1294 році. Основні заколотники знаходились на півдні. Щоби з військом рухатись на південь із Мохші (Наровчата), треба було мати надійний тил у Володимирському улусі — нащадків хана Чилаукуна. Отримавши повідомлення про інтриги хана Володимирського улусу, Тохта не міг не відреагувати на них. Ось чому у 1293 році до улусу роду хана Чилаукуна прибув зі своєю тьмою двоюрідний брат Тохти — Дюдень. А оскільки звинуватили главу роду, так званого Дмитрія, то разом із ним покарали також тисячників та сотників, які його підтримували, тобто все Велике Володимирське князівство. Як бачимо, історичні події у Золотій Орді були настільки пов’язані, що виривати із контексту окремий улус — значить повністю спотворити їхній виклад. Пояснемо, чому так званих Великих Володимирських князів — Дмитрія та Андрія — причисляли до нащадків Чингісидів із роду хана Чилаукуна.
Уже зазначалося, що наслідувати землю онука Чингісхана Чилаукуна міг тільки його спадкоємець. Це основна причина зарахувати їх до нащадків Великого Хана. А те, що Чилаукун і «Бахмет Усейнов сын» — одна особа, доведено раніше і сумніву не викликає.
Другим важливим фактором, що свідчить про належність братів до роду Чингісидів є їх поведінка, ставлення один до одного та до послів хана, які прибували із столиці, аби примирити братів. Історія Золотої Орди не знає випадків, коли б місцеві князі не виконували наказів хана. Тим більше, що такими представниками, як правило, були люди із його роду (брати та дядьки), тобто Чингісиди.
«Михаил Тверской и Федор Ярославский приобрели… (свої удільні улуси.—В.Б.) в княжение Димитрия, а Даниил Московский и сын Димитрия Александровича, Иоанн Переславский, хотели того же при Андрее. Открылась распря, дошедшая до высшего судилища ханова, сам Великий Князь ездил в Орду со своею молодою супругою, чтобы снискать милость Тохты. Посол Ханский… созвал Князей в Владимир… Татарин слушал подсудимых с важностию и с гордым видом, но не мог удержать их в пределах надлежащего смирения… Суд кончился… ничем» [18, т. IV, с. 241-242].
Спостерігаємо цілковиту нісенітницю в описі, якщо припустити, що йдеться про поведінку князів Рюриковичів. Як свідчили Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук, місцевому князеві за найменший непослух відразу відтинали голову. Ні для кого винятків із правил не було. Так веліла Яса Чингісхана.
Та зовсім інша картина, якщо ті князі були Чингісидами. Саме князі-оглани із роду Чингісхана могли собі дозволити так поводитися між собою та з представником хана, як описав події М. М. Карамзін. Згадаємо Ясу Чингісхана:
«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, то должно увещевать словесно, если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием…» [93, с. 105].
Вчинки так званих Дмитрія та Андрія і реакція на них хана Золотої Орди свідчать про їхнє походження саме «из нашего рода».
Про подібну поведінку цих князів-огланів можна наводити не один приклад.
Та найцікавіший (елегантний) доказ належності князів Дмитрія та Андрія до роду «Бахмета Усейнова сына» належить Т. Манухіній:
«В Твери всякого добра было довольно, только одного мало — святынь. Каменный собор св. Спаса Преображения, недавно воздвигнутый на месте старой деревянной церкви св. Косьмы и Дамиана, был закончен, когда Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) было 15 лет… Но в соборе не было гробницы ни одного святого князя, только покоился прах отца Михаила («Бахмета Усейнова сына». — В.Б.)… первого князя Тверского, отличавшегося нравом строптивым, своенравным и крутым; находились в соборе и гробницы его двух сыновей от первого брака…» [65, с. 53].
