Імовірно, з 1267 до 1269 року хан Менгу-Тимур пропонував імператору та Патріарху добровільно передати йому титул царя православних людей Золотої Орди. Можливо, через те, що Візантія відхилила пропозицію хана Менгу-Тимура, й розпочалась війна.
Саме Візантія свого часу сповідувала гармонію церкви і влади — коли церква і влада одночасно опікуються і церковними, і державними справами: одна опирається на іншу. При цьому Візантійський імператор разом із Патріархом вважалися намісниками Бога на землі. Імператор був у ролі земного царя для православного люду держави. Тому населення Мещери і Тмутаракані після хрещення залишалось немовби під опікою Візантійського імператора і Патріарха.
Проти цього і виступили хани Золотої Орди. Вони погодились, щоб Патріарх як духовна особа висвячував для православних людей їхньої держави митрополита, але тільки узгоджену кандидатуру. А про те, щоб візантійські імператори були Царями для християн Золотої Орди, не могло бути й мови. Потомки Чингісхана вважали себе намісниками Бога на землі. Ось що писав Великий Хан Менгу в листі до французького короля Людовика IX: «…На небе есть один только вечный Бог, над землею єсть только единый владыка Хингис-хан, сын Божий…» [11, с. 162].
Усі події чітко збігаються у часі: 1 серпня 1267 року Менгу-Тимур видав ярлик митрополиту Кирилу, який тримав свою кафедру при ставці хана. Звичайно, перед тим як видати Кирилові ярлик, хан мав неодноразові зустрічі з ним та з єпископами, обговорюючи церковні проблеми. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу-Тимур направив свою вимогу (або ультиматум) до Константинополя. Відповідь, імовірно, негативну, хан отримав у 1268 році. А вже у 1269 році розпочався похід війська Золотої Орди на Константинополь.
Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході, що свідчить не про підкорення Візантії чи завоювання частини її земель, а про звичайне залякування.
Військо Менгу-Тимура, — саме його, а не темника Ногая, як подають деякі російські історики, — підійшло під стіни Константинополя, проте штурмувати місто не стало. Як свідчать арабські джерела, справу владнали шляхом звичайних переговорів.
Відтоді впродовж майже 200 років Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину із дому Візантійського імператора. Немає сумніву, що був у ханській делегації і брав участь у переговорах щодо примирення митрополит Кирило, або сарайський єпископ. Патріарх та імператор мали бачити свої вигоди від прийнятого рішення.
Інтереси Патріарха і Митрополита Золотої Орди збігалися стосовно гарантії існування православ’я в державі та його підтримки в протистоянні з католицизмом. Хани Золотої Орди визнали «московське» православ’я однією з державних релігій і заборонили у своїй державі сповідувати католицизм.
Ханів Орди не цікавила сама суть кожної із гілок християнства. Для них головним було інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями — намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана. У той час, як католицька релігія вважала намісником
Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, не відповідало світосприйняттю ханів.
Про достовірність висновків можна судити за конкретними результатами діянь пізніших часів. Коли Іван Грозний почав зазіхати на володіння та майно Московської церкви, то московський митрополит послався на грамоти (ярлики) «старих царів», які забороняли подібне чинити. Він навів сім ярликів, першим із яких був ярлик Менгу-Тимура 1267 року, хоча у першій половині XVI століття в митрополичій ризниці зберігались ярлики і хана Батия, і хана Берке. Та був наведений саме ярлик Менгу-Тимура. І це вчинено недарма.
Саме хан Менгу-Тимур після війни 1269—1271 років став першим законним царем «московського християнства». Він на це отримав благословення Константинопольського Патріарха, а імператор і Патріарх отримали від наймогутнішої держави Євразійського континенту гарантію свого існування. І вони неодноразово користувалися підтримкою Золотої Орди.
Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала цілковита залежність православ’я Мещери і Тмутаракані від ханської влади. У Московії з 1272 року не знайдемо жодного митрополита чи єпископа, які б посіли кафедру без ханського ярлика. І це триває до сьогоднішнього дня. Тільки спочатку їх видавали хани, потім царі та московські генсеки. Сьогодні «ярлики» на московське патріаршество видає Російський Президент. Відтоді Православна церква стала звичайною ідеологічною зброєю «государів» Московської держави. І це не вигадки. Ось що зазначив російський професор Г. В. Вернадський:
«Русский народ получил два богатых исторических наследства — монгольское и византийское. Монгольское наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность…
Соотношение между влиянием монгольским и византийским в русской истории есть соотношение между порядком факта и порядком идеи. Монгольское наследство облегчило русскому народу создание плоти Евразийского государства.
Византийское наследство вооружило русский народ нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].
Це дає можливість зрозуміти, чому сьогодні московський піп Кирило носиться з ідеєю «русского мира». То гнила ідея московської «мировой державы».
Очевидним підсумком воєнного походу стала можливість ханів Золотої Орди використовувати церкву у своїх інтересах. Те, що православні церкви Золотої Орди воздавали хвалу своїм земним царям (ханам), молилися за них та їхні родини, свідчить про узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в Мещері та Тмутаракані за хана Батия, але узаконений він був за Менгу-Тимура.
Тепер церква мала повне право відлучати улусного князя від себе за непослух ханові (царю), якщо ж хан вимагав більшого, то могла і піддати людину анафемі. Цим ганебним правом Московська церква користувалась постійно на догоду своїй владі. Згадаймо хоча б відлучення від церкви всіх псковитян на вимогу хана Узбека. І таких прикладів із історії московської церкви можна наводити багато. Церква цілковито перейшла на службу золотоординським ханам.
Наведемо повністю ярлик Менгу-Тимура, виданий митрополитові Кирилу 1 серпня 1267 року. Хоча маймо на увазі: текст значно прикрашений московською цензурою, бо оригінал уйгурською мовою московити ніколи не друкували. Це їхнє золоте правило: не публікувати давні оригінали, а тільки подавати московське тлумачення оригіналів.
Ярлик Менгу-Тимура золотоординському митрополитові Кирилу:
«Вышняго Бога силою, вышняя Троица волею Менгутемирово слово
людским баскакам,
и князем,
и полчным князем,
и к данщикам, и к писцем,
и к мимоездящим послом,
и к сокольником, и к пардусником.
Чингиз-царь, — потом что будет: дань или корм, а не замают их, да правым сердцем Богови за нас и за племя наше молятся и благословляют нас, — тако молвя.
И последний цари по тому же пути пожаловали попов и черныцев: дань ли, или иное, что ни буди: томга, поплужное, ям, воина, кто чего ни спросит, и рекли были — дати. Кто паки того у нас не ведает? Вси ведаем.
И мы, Богу моляся и их грамоты не изыначили, так молвя по первому пути: которая дань, или корм, кто ни будет, — да не просят; ям, война, тамга — не дают; или что церковное: земля, вода, огороды, винограды, мельници, зимовища, летовища, — де не заимают их; и аж будут поимали, и они да воздадут назад; а что церковное: мастеры, сокольницы, пардусницы, кто ни будет, — да не заимают их: книги, или ино что, — да не заимают, ни емлют, ни издерут, ни погубят их; а кто имеет веру их хулити, тот человек извинитца и умрет.
Попове един хлеб ядуще и во едином дому живущее: у кого брат ли, сын ли, и тем по тому же пути пожалование, аже будут от них не выступилися, будет же ли и от них выступилися, — дань ли, или ино что, ино им дати.
А попове от нас пожалование по первой грамоте, Бога молящие и благословляющее нас, стойте; а иже имеете не правым сердцем молитися о нас Богу, тот грех на вас будет. Так молвя: оже кто не поп будет, иные люди, а к себе имеет принимати, хотя Богови молитися, что в том будет. Так молвя: сему митрополиту грамоту дали есмя; сию грамоту видящее и слышащее от попов и от чернцов ни дани, ни иного чего не хотят, ни возьмут баскаци, князи, писцы, поплужницы, таможницы; а возмут, и они по велицей язе извинятца и умрут.
