Ось що сказав стосовно завойованих ханом Батиєм земель російський дореволюційний історик М. І. Смірнов: «Опустошив русскую (Московську.—В.Б.) землю, татарския полчища, предводительствуемыя Батыем, не ушли обратно в Азию… На этот раз они остались…» [43, с. 9].
Другий. Усі завойовані землі, у тому числі землі так званих Рязанського і Ростовсько-Суздальських князівств стали частиною Золотої Орди. Землі майбутнього ядра Московської держави відійшли до улусів (князівств):
четвертого брата Батия — Беркечара,
восьмого брата — Чилаукуна,
десятого брата — Мухаммеда.
Разом із братами Чингісидами на терени Тмутаракані і Мещери, як ті землі називались у XIII столітті, переселились десятки тюркомовних родів, серед них: татари, каракиреї, ширини, барини, аргини, дулати, мангити, жалаїри, кияти, кипчаки та інші.
Третій. Російська історіографія, аби приховати правду про справжніх володарів («государей») Московії, вдалася до грубої фальсифікації терміна «Мещерська земля». У давні часи (XII—XVI століття) цим терміном позначалася уся так звана «великая русская равнина» — від Рязані та Калуги до Твері та Нижнього Новгорода. Імовірно, північним кордонам слугувала річка Волга.
Фальшуючи поняття «Мещера», московська історія таким чином «вилучала» у «владетельных князей Мещерских» усі їхні історичні володіння та землі.
Поговоримо про «государя», що управляв так званою Ростовсько-Суздальською землею після її завоювання у 1238 році військом хана Батия. Тобто йдеться про Мещеру та «Мещерських князів» із ширинського роду.
Збагачуючи матеріал додатковими фактами, приводимо у відповідність російську історію: послідовність історичних подій, їх трактування тощо. Цілком зрозуміло, що історія одержала зовсім інший вигляд, коли ми дізнались, що управляти «Мещерською землею», а це, по суті, Ростовсько-Суздальська земля, залишився не Рюрикович Ярослав (Всеволодович), а брат хана Батия — Чилаукун (Укович). Тому кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії, варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним, послідовно.
Московські історичні вигадки настільки міцно опанували нашою свідомістю та нашим розумом, що нам важко відмовитись від вбитих у наші голови стереотипів. Треба пройти шлях сприйняття істини від простого до складного.
Що є достовірне із того, що ми вже знаємо? Ось свідчення В. де Рубрука, який не мав причин спотворювати факти про Ростовсько-Суздальську землю в далекому 1253 році: «Про країну Сартаха та про її народи. Ця країна за Танащом (Доном.—В.Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої у районі селища Тернівка Воронезької області.—В.Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. За ними (на схід.—В.Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.) За ними (на схід.—В.Б.) Етилія (Волга.—В.Б.)» [11, с. 88].
Якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронеж, між Доном і Волгою інших «держав» на чолі з «государями», окрім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого «государя» йдеться. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель.
У 1253 році при дворі хана Сартака, якому Батий 1250 року передав у володіння землі між Волгою і Доном, В. де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, які в 1237—1238 роках підкорювали країну Моксель. Вони чудово пам’ятали ті часи, а багато з них обіймали посади державних чільників в улусах ханів Беркечара (Бехана) і Чилакуна (Уковича), відійшовши згодом, за вказівкою Батия, до Сартака. От звідкіля у В. де Рубрука такі вичерпні дані.
Аби встановити істину про «государя країни Моксель», звернімось до ще одного свідка тих далеких часів, який на власні очі бачив події 1237—1238 років. Це угорський монах-домініканець Юліан, який упродовж 30-х років XIII століття двічі відвідував свою далеку батьківщину — Велику Угорщину (Башкирію). Саме через Ростовсько-Суздальську землю угорський монах здійснював свої подорожі. Російська історіографія ніколи серйозно не цікавилась його працями. Вона боялася цього свідчення. Монах
Юліан настільки достовірно описав стан «Суздальського князівства», що кращого з тих часів сподіватись годі. Він повідомляв, що перед тим як напасти на Київську Русь, хан Батий із братами завоював усі поволзькі держави й народи: «заволоділи Фасхією, Меровією, завоювали царство Булгар, яке налічувало сорок дуже укріплених замків… Напали на Ведін, де було два князя… Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць, щоби захиститись…» [23].
А далі ще одне уточнення, подія, яка відбулася раніше: «Коли вони проходили через землю Суздальську, їм на кордонах цього царства зустрілись якісь утікачі угорці-язичники, що тікали від татар та залюбки прийняли б віру католицьку, якби дісталися до християнської Угорщини. Почувши це, вищеназваний князь Суздальський обурився і… заборонив їм проповідувати римську віру… (та) вигнав вищезгаданих священиків із своєї землі… Ті, не бажаючи повертатись назад (до Угорщини.—В.Б.)… пішли до міста (Ростова), шукаючи шляху, щоби пройти до Великої Угорщини, чи мордуканів, чи до самих татарів… Вони після дня апостолів Петра і Павла прийшли до другого князя мордуканів, який того ж дня, коли вони прийшли, виступив зі всією ріднею та людьми, як ми говорили раніше, підкорився татарам…
Ми з товаришами, бачачи, що країна зайнята татарами (військом хана Батия.—В.Б.), територія захоплена і успіху наша справа не матиме, повернулись до Угорщини» [23].
Тепер можна зрозуміти, чому ці свідчення ніколи не досліджували російські академічні інститути, як це було зроблено в Угорщині істориком Л. Бендефі.
Маємо незаперечний доказ того, як «Суздальський князь» Юрій Всеволодович тікав від татарів, мабуть, до Новгорода, а можливо, у тайгову глухомань, де збирався відсидітись, але був схоплений і знищений на річці Сіть. Про це свідчать щоденникові записи статс-секретаря Катерини II О. В. Храповицького: «Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито (Великого «Суздальського Князя» Юрія, якого згадує монах Юліан, та ще з десяток інших князів.—В.Б.)… Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар, але ріка Сіть свідчить, що… (князь.—В.Б.) тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання історії» [20, с. 245].
Отже, «один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар». То був князь Ярослав Всеволодович. «А другий з небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць», де й був знищений з усіма своїми супровідниками. То був Юрій Всеволодович.
Монах Юліан вів розмову саме про «Суздальських князів», хоча народ називав «Мордуканами». І тут дивуватись не варто, бо всі племена ведін (весь), меровія (марі), мордукани (мордва), пойдовія («пермяки» колись називались «петрасами», як визначив професор М. Г. Сафаргалієв) були споріднені й говорили однією мовою. Тому Юліан зазначав належність «Суздальських князів» і до племені ведін, і до мордуканів.
Племена жили змішано в ті часи, а володіння Суздальського князівства поширювались на землі багатьох племен: меря, весь, мордва, мурома, мещера.
