Ось уривок із доповідної записки професора П. С. Палласа Катерині II «Разныя замечании касательныя до острова Тамани»:
«Город Темрюк лежит посреди болота и камышей, кои оттуда до самаго Ачуева простираются, на небольшой площадке земли, и судя по малой его обширности и по малому пространству земли вокруг него находящейся, на коей нет никаких признаков от древних развалин, нельзя полагать, чтоб тут состоял пред сим древний “Тмутаракань”, как об нем некоторые… думают; а вероятнее, кажется, мнение тех, кои утверждают, что сим именем назывался напред сего нынешний город Тамань» [77, т. 10, с. 234].
Доповідна записка була написана П. С. Далласом в одному примірнику і, звичайно, як усі засекречені катерининські матеріали, ніколи б не побачила світ. Але через те що військову охорону П. С. Далласа забезпечували люди із війська князя Г. Потьомкіна-Таврійського, то в наказі про експедицію професорові дозволялось надати князеві копію доповідної записки. Ось так цей секретний матеріал у 1877 році побачив світ у десятому томі «Записок Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей» із записом: «Извлечено из бумаг походной канцелярии князя Потемкина-Таврическаго. Представлены 24 августа 1785 года. Автор — академик Л. С. Паллас».
Усе надзвичайно просто!
Однак на цьому історія з Тмутараканню не закінчилась. Хоча на той час уже померли В. М. Татіщев і Г. Ф. Міллер, головні автори, які описували давню Рязань-Тмутаракань та які мали доступ до давніх першоджерел, що засвідчували ці істини, та залишалось багато авторитетних людей імперії, які не сприймали відверту фальшивку. До таких належали: князь М. М. Щербатов, історики В. В. Капніст, К. Ф. Калайдович та десятки інших. Отож, чинився таємний спротив спробам фальсифікації.
І не властиво було самій Катерині II кидати справу на півдорозі. Тож було вирішено знайти незаперечний доказ належності імені Тмутаракань саме Тамані. Зрозуміло, що таким доказом міг стати тільки письмовий запис про це. Проте давню книгу із таким записом виготовити важко, потребує багато часу і клопоту, тоді вирішили «знайти» запис на камені.
І «знайшли» такий камінь на Таманському півострові у 1792 році. «Знайшов» його майор єгерського батальйону Розенберг.
ІОсьяк ці події описав П. С. Паллас після своєї чергової мандрівки у 1793—1794 роках до Криму і Тамані:
«Первый предмет, который останавливает внимание путешественника, когда едешь от города Тамани, это небольшой домик, построенный по повелению блаженной памяти Монархини (Катерини II.—В.Б.), между двумя песчаными холмами, на юг і от города. Домик этот построен для сохранения в нем замечательнаго мрамора с древнею русскою надписью. Мрамор, открытию и сохранению которого мы обязаны майору Розенбергу, найден у Казармы стоявшего в Тамани егерского батальона, где он служил порогом у дверей. Вице-адмирал Пустошкин, флотилия котораго плавала в здешних водах, перевез его в Николаев, откуда по повелению Государыни камень этот как исторический памятник был перевезен и восстановлен обратно на месте его первоначальнаго открытия в построенном для него вышеупомянутом домике. Памятник этот состоит из белаго мрамора и имеет три аршина и три вершка длины; нижняя часть его, также как и края, выполированы; верхняя же часть неполирована и в ней пробита дыра как-бы для двернаго пробоя или крюка…
Надпись, находящаяся на одной из оконечностей камня, тем более замечательна, что доказывает, что Тамань есть древняя Тмуторокань, где имел прежде свою резиденцию один из родов русских удельных князей… трудно объяснить причину, послужившую поводом к составлению этой надписи на камне…» [77, т. 13, с. 70].
Зараз цей так званий Тмутараканський камінь зберігається у санкт-петербурзькому Ермітажі. Уже вкотре пропонується московським академічним інститутам провести хімічний і структурний аналіз «Тмутараканського каменя» і порівняти його з таким же аналізом мармуру, який у ті роки використовувався для оздоблення санкт-петербурзьких палаців. І переконатися, що той мармур одного видобутку і привезений із Європи.
«Тмутараканський камінь» — звичайна катерининська фальшивка!
У 1065 році «Тмутараканський князь» не міг возити з собою важку брилу мармуру, аби вибити на ній нікому непотрібний напис. Мармур в XI столітті ні на Тамані, ні в Криму не видобували. І князі його не використовували у побуті.
І якби «Тмутараканський камінь» усі 700 років пролежав чи в землі, чи на її поверхні, то напис би повністю зник. Це аксіома!
До речі, в Ермітажі так званий Тмутараканський камінь у 70-ті роки минулого століття ховали і не виставляли, бо багато відвідувачів дивувалось саме з цього приводу — чіткості напису.
Ось що повідомляє Велика Радянська Енциклопедія:
«Тмутаракань, др(евне)-рус(ский) город на Таманском п(олуостр)ове у станицы Таманской. В 8—9 вв. на месте Т(мутаракани) располагалось поселение Таматарха, подчинявшееся Хазарскому каганату. После разгрома Хазарского каганата в 965 г. киевским князем Святославом Игоревичем на месте Таматархи возникла Т(мутаракань), к(ото)рая стала политич(еским) центром созданного здесь Тмутараканского княжества…» [2, т. 26, с. 16].
Здавалося, ця московська вигадка непорушна. Хоча ще за царських часів її спростовували десятки істориків, у тому числі російських. Та головне полягає у тому, що вигадка про «Таманську Тмутаракань» суперечить звичайним «загальноросійським літописним зводам»:
«…Коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова Тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад. Отже, Ігор спрямовував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. “Тмутараканський бовван” — володар тих земель… тут натяк на Всеволода Суздальского» [73, с. 116].
І така згадка про Тмутаракань-Рязань у літописах не одна. Причина цього явища надзвичайно проста: коли Катерина II зі своєю «Комісією» вдалися до відвертого фальшування поняття «Тмутаракань», а це 1792—1794 роки, на той час більшість так званих «общерусских летописных сводов» уже були написані й видруковані. Як писав М. М. Карамзін, «були знайдені».
Зрозуміло, якщо Рязань у давні часи була Тмутараканню, то історію Ростовсько-Суздальської землі потрібно трактувати і подавати по-іншому. Вона повністю залежала від Тмутаракані (Рязані) під час становлення.
У жодному з давніх європейських (особливо Візантійських) джерел, а їх достатньо, немає згадки про Тмутаракань на Таманському півострові. Упродовж X—XIII століть всі (абсолютно всі!) європейські джерела розповідають про місто Матрику (візантійці писали — Матраха) на Таманському півострові та про царів, які мешкали у цьому місті.
Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.
Ось що він засвідчив:
«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення.—В.Б.), где князь (король.—В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].
Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.
