Цікаво, що абсолютно всі «загальноросійські літописні зводи» текст «Повісті минулих літ» подають за варіантом Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу, начебто «знайденого» особисто Петром І у Кенігсберзі (за кордоном) 1716 року. У наступному розділі ми детально розглянемо цю «знахідку» Петра І. Хоча читачі, напевно, пам’ятають, що тільки в руках В. М. Татіщева було одинадцять варіантів «Повісті минулих літ». Абсолютно різних!

Як так сталося, що за наявності численних варіантів «Повісті минулих літ» в усіх «загальноросійських літописних зводах» опинився один і той самий текст, ще й «знайдений» за кордоном, у Німеччині?

Для відповіді на це запитання пропоную поглянути на зовнішні елементи «знайденого» в 1716 році першим Радзивилівського списку і «знайденого» останнім серед «наріжних» Іпатіївського списку.

Отже, Радзивилівський звід.

Ось як охарактеризував сам рукопис професор О. О. Шахматов, який працював з ним після 1902 року: «Рукопис складається з 32 зошитів, із яких 28 — по 8 аркушів, два — по 6 (аркуші 1–6 і 242–247), один — на 10 аркушів (аркуші 232–241) і один — на 4 аркуші (аркуші 248–251)» [21, с. 4].

А далі, вивчивши сам текст літопису і стан його зошитів, професор зробив висновок: «Зрозуміло, що в зошиті було по вісім аркушів» [26, с. 4].

Як бачимо, заповнювалися стандартні зошити 8–аркушного формату, які зшивалися в одну книгу. Так отримували літописи. Про вилучені, вирвані і додані аркуші Радзивилівського літописного зводу ми поговоримо докладніше в наступному розділі.

Наведу коротку характеристику цього літопису, дану в тридцять восьмому томі Повного Зібрання Російських Літописів (скорочено ПЗРЛ), надруковану 1989 року: «…Радзивилівський літопис, одна з найважливіших літописних пам’яток домонгольської епохи, складений у Володимиро–Суздальській Русі (навіть у «Передмові» до літопису читаємо елементарну московську брехню, адже самі літописи ту землю «Руссю» ніколи не називали. — В. Б.). Радзивилівський літопис — найдавніший, що дійшов до нас… Рукопис має формат одного аркуша, всього в ньому 251 аркуш. Більшість аркушів літопису майже порівну прикрашені однією або двома мініатюрами (малюнками. — В. Б.)» [21, с. 3].

А ось як виглядає Іпатіївський «загальноросійський літописний звід», який ще називають «Літописом руським»: «…це книга великого формату (30x23 см)… Рукопис… має 307 пронумерованих аркушів (включно з першим, колись чистим, а тепер—з різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису… 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша), по 8 аркушів; але 5–й зошит має аркушів, 8–й — 6, 10–й — 3, 14–й — 6, 40–й — 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш 5–го зошита; він мав бути між арк. 40 — зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації… Коли книгу копіювали, її було розшито між чотирма переписувачами… Однією рукою переписано арк. 3–40 (перші п’ять зошитів); другою—арк. 41–103 (зошити 6–14), перші п’ять рядків 104 арк. і арк. 198–212 (зошити 27–28); третьою — арк. 104–197 (зошити 15–26); четвертою рукою переписано арк. 213–307 (зошити 29–40). На арк. 2–2 звор. пізніше в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батиєва». З арк. З (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини» [65, с. V‑VІ].

Такі нинішні характеристики Іпатіївського літописного зводу. Вони ні про що вам не кажуть?

4

«Повість минулих літ» і Радзивилівський літописний звід

Дуже важливим для розуміння процесу фальсифікації російської історії є питання про фальсифікацію так званого Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу. Перша офіційна редакція тексту «Повісті минулих літ» з’явилася саме у Кенігсберзькому літописному зводі, нібито привезеному в Московську державу Петром І в 1716 році.

Ось що засвідчила Академія наук СРСР у виданому під її контролем шостому томі праць М. В. Ломоносова під назвою «Праці з російської історії, суспільно–економічних питань і географії (1747–1765)»: «Ломоносов міг користуватися у цей час (1751–1754 роки. — В. Б.) копією Кенігсберзького списку «Повісті минулих літ чорноризця Феодосієвого Печерського монастиря», зробленою за наказом Петра І в 1716 р., —одним із перших літописів рукописного зібрання Академії Наук. Вказаний аркуш (М. В. Ломоносов у своїй праці зробив посилання: «Нестор, аркуш 10». — В. Б.) збігається з цією копією» [19, с. 556].

Підтверджував цю думку і сам Ломоносов. У своєму звіті Академії наук за 1751 рік він зауважував: «В історії: читав книги для зібрання матерій до написання Російської історії: Нестора, закони Ярославові, великий літопис Татіщева перший том, Кромера, Вейселя, Гелмолда, Арнолда та інші, з яких брав потрібні ексцерпти або виписки й примітки, всіх разом 659 статей на 15 аркушах» [19, с. 573].

Починаючи з 1716 року, московський цар Петро І ввів в історичний обіг «Повість минулих літ» за особистою редакцією. Деякі історики намагаються довести, що копіювання відбулося за велінням Петра І в 1711 році, коли після Прутського розгрому цар перебував у Європі на лікуванні. Однак, як бачимо, Академія наук СРСР вважає, що забігати наперед не варто.

Характерно, що Кенігсберзький літопис, за назвою міста, де з нього начебто зняли за велінням Петра І копію, не тільки включає саму «Повість минулих літ», яка доведена до 1110 року (в самому «загальноросійському літописному зводі»), а й частково розповідає про ростово–суздальську землю. Адже літопис доведений до 1206 року. Тобто в 1716 році у Московській державі зареєстрований «загальноросійський літописний звід», який розповідає в єдиному контексті про київську і ростовську землі. До 1716 року Московія нічого подібного не мала. «Книгу Ступеневу царського родоводу», написану на вимогу Івана IV (Грозного), історики визнають звичайною компіляцією (крадіжкою).

Отже, Радзивилівський літописний звід — перше джерело, де вміщено «Повість минулих літ». Наразі ми не торкаємося якості самого першоджерела.

Ось що пише про Радзивилівський літопис сучасна московська професура (1989 рік) на чолі з академіком Б. А. Рибаковим:

«Радзивилівський літопис, одна з найважливіших пам’яток літописання домонгольської епохи, складений у Володимиро–Суздальській Русі. Радзивилівський літопис — найдавніший, що дійшов до нас, — текст його завершується першими роками XIII ст. (1206 роком. — В. Б.)… Досі Радзивилівський літопис не мав повноцінного наукового видання. Видання 1767 року (зверніть увагу — катерининське! — В. Б.), підготовлене за копією 1713 року (слід розуміти—1716 року— В. Б.) І. С. Барсовим та І. І. Таубертом, містило безліч пропусків, довільних доповнень, поповнень тексту і т. ін. Згодом текст Радзивилівського літопису (Радзивилівського і Московсько–Академічного списків) використовувався для різночитань і доповнень при виданні Лаврентіївського літопису. В 1902 році основний список рукопису (Петровський варіант. — В. Б.)… був виданий ТЛСП (Товариством Любителів Старовинної Писемності. — В. Б.) фотомеханічним способом (але без транскрипції тексту)…» [21, с. 3].

Російські професори чітко вказували, що Радзивилівський літописний звід став основою для так званого Московсько–Академічного списку. Він ще називається Троїцьким літописом, який за часом доведений до 1408 року і начебто був знайдений Г. Ф. Міллером приблизно в 1767 році, швидше за все, за завданням Катерини II. До речі, цей літопис чомусь згорів у Москві 1812 року, хоча ми пам’ятаємо, що в 1783 році імператриця особисто вилучила у Г. Ф. Міллера всі наявні у нього історичні джерела і копії. Вище я наводив листа секретаря Катерини II Адама Олсуф’єва від 2 жовтня 1783 року. Такі–от парадокси великої брехні.

Але що цікаво: шановні московські професори підтвердили, що й так званий Лаврентіївський літопис є похідним від «загальноросійського Радзивилівського списку». Хоча, цілком природно, що з появою кожного нового літопису не тільки подовжувався або зменшувався склад літопису, а й вносилися або виключалися окремі слова і події в самому тексті.