Імператриця отримала у свої руки не всі документи, що її цікавили. Ось чому в 1737 році відбувся повторний похід до Криму армії генерал–фельдмаршала Лассі. Між іншим, він більше не навідувався ні в Євпаторію, ні в столицю ханства — Бахчисарай. Його цікавили інші старовинні міста кримських татар, зокрема Карасу–базар. Отже, щось шукали! До речі, у воєнному поході Лассі.

1735 року проти його ідеї йти в глиб Криму, на Карасу–базар, виступили практично всі генерали, включно з його заступником — принцом Гессен–Гамбурзьким Антоном–Ульріхом, ще одним майбутнім генерал–фельдмаршалом Московії. Проте Лассі був непохитним. Він навіть пригрозив генералам висилкою з армії. Хоча вони пропонували розумне рішення: «спустошити Крим окремими загонами, залишаючи головні сили біля Перекопу» [82, том 1, с. 237].

Як бачимо, не спустошення Криму і знищення армії хана було головним завданням московитів у походах 1736–1737 років. Звичайно, ніхто, крім головнокомандувача та спеціально призначеної імператрицею для роботи з секретними документами особи, про головну мету воєнного походу не знав. А в такому випадку діяти «окремими загонами» не можна. Слід було власними очима особисто переглянути абсолютно всі кримські стародавні документи і або спалити їх, або вивезти в Московію. Що й чинили посланці московської імператриці під наглядом і прикриттям генерал–фельдмаршалів Мініха і Лассі.

До речі, обидва майбутні генерал–фельдмаршали були запрошені в Московію особисто Петром І і належали до його улюбленців, а Лассі, будучи полковником «Оланецького драгунського полку, брав участь у Прутському поході» і в 1720 році з рук царя отримав грамоту про підвищення до генерал–поручика.

* * *

На цьому не закінчилася епопея засекречування старовинних кримських документів. Оскільки більшість архівних матеріалів Кримського ханства не було знайдено ні під час воєнних походів 1736–1737 років, ні після московської окупації Криму в 1783 році, російська імперська влада відправляла одну за одною експедиції для ведення пошуків. Не будемо їх перелічувати. Зупинимося на одній знахідці кінця XIX століття.

Послухаймо професора Петербурзького університету Василя Володимировича Бартольда (1869–1930). Виписку зроблено з його книги «Праці з історичної географії», виданої в Російській імперії 1902 року:

«Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані зараз Імператорській Публічній бібліотеці в С. — Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [83, с. 369].

Так написав професор–сходознавець В. В. Бартольд у книзі, виданій в 1902 році, у статті «Бахчисарай».

У 1965 році Академія наук СРСР перевидала праці історика. На сторінці 369 у виносці зроблено примітку: «Документи досі не досліджені». Тобто до них нікого не допускали і в 1965 році, вже в радянській імперії.

Але як людина допитлива, перебуваючи в 1978 році на навчанні (перепідготовці) в Ленінградському інституті інженерів залізничного транспорту, я відвідав «Імператорську Публічну бібліотеку» (тоді вона називалася «Бібліотека публічна імені М. Є. Салтикова–Щедріна») і поцікавився «архівами Бахчисарая», знайденими професором Василем Дмитровичем Смирновим. На мене підозріло поглянули, але спокійно запропонували зайти завтра. Коли наступного дня я прийшов у той самий кабінет жінки–керівника, разом із нею мене зустрів чоловік віком близько сорока років своєрідної, невиразної зовнішності. Саме він повів далі розмову про «архіви Бахчисарая».

Пропрацювавши багато років у Караганді, я не раз мав нагоду зустрічатися з подібними типами, тому відразу ж визначив рід занять того чоловіка і відповідав на його запитання обережно.

На запитання: «Де ви дізналися про існування “архівів Бахчисарая?”» — зіслався на книгу В. В. Бартольда, видану Академією наук, і Велику Радянську Енциклопедію, чим його дещо спантеличив. Тому розмова, як мені здалося, відбулася не в запланованому ним руслі і закінчилася цілком мирно. Мені порадили не цікавитися забороненою літературою, що я, звичайно, пообіцяв. Мовляв, я людина законослухняна.

У 1998 році, вже після розвалу Радянського Союзу, я запитав на лекції, яка відбувалася в Академії наук Казахстану, в дуже авторитетного професора з Росії про ті ж «архіви Бахчисарая». На що отримав цілком очікувану відповідь: «архіви Бахчисарая» закриті новою московською владою!

У ті роки в Москві ще існувала демократична влада, і ще не настав час «мочити в сортирах ворогів Росії», проголошений новими співробітниками все того ж НКВД — спадкоємцями царської охранки.

Такий ось довгий ланцюг наслідків капітуляції армії Петра І в Прутському поході 1711 року. Як бачимо, це єдиний ланцюг подій, які відбувалися протягом багатьох сотень років: спочатку в Московському улусі Золотої Орди, потім — у Московській державі, далі — в Російській (царській і більшовицькій) імперіях і, нарешті, в так званій Російській Федерації. Цілі та методи дій цієї держави не міняються.

Засекречені історичні матеріали Московії не можуть бути розсекречені, бо в такому разі буде зруйновано штучний фундамент держави. Впаде сама держава.

10

Підведемо короткі підсумки процесу фальсифікації російської історії.

1. Під час князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася хмільна ідея величі, озвучена представником московського православ’я монахом Філофеєм: «Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бувати».

Російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886–1951) у своїх працях дуже чітко пояснив, якими методами досягалася ця фальшива велич. Послухаймо:

«Коли читаєш істориків… приголомшує кількість затрачених зусиль, кривавого поту, яким политі всі окраїни російської землі. Війна на рубежах майже не припиняється… Бачачи, якою ціною купуються успіхи, розумієш, що будова московського царства повинна отримати суворий стиль: закріпачення, служби та тягла… І ось заради (цієї фальшивої. — В. Б.) національної справи приносилися найтяжчі жертви — не лише працею і кров’ю, а й совістю» [84, с. 9].

Релігійний діяч московського православ’я зробив недвозначні висновки стосовно дій і вчинків Церкви та князів для здійснення примарної ідеї «третього Риму». «Найтяжчі жертви… кров’ю і совістю» приносилися заради вигаданої величі.

2. Син Василя III — Іван IV (Грозний) в 1547 році проголосив себе московським царем. Щоб змайструвати йому «повноцінний царський родовід», Московська православна церква між 1560 і 1563 роками сфальшувала «Книгу Ступеневу Царського родоводу», де «…прославляється московська) монархія й утверджується ідея про божеств(енне) походження самодержавної влади. «С(тупенева) к(нига)» пов’язує походження царського роду з римським імператором) Августом, спадкоємцями якого проголошувалися київські, а згодом володимирські та московські князі» [18, том 24/1, с. 490–491].

Проте ця фальсифікація не стала останньою в діяльності Московської церкви і московського так званого царя XVI століття. Ще раніше вони розпочали працю над «Особовим літописним зводом», яка тривала протягом «40–60 років 16 століття». Звід «складається з 10 томів, які мають бл(изько) 9 тис. аркушів, прикрашених 16 тис. мініатюр. Охоплює період «від створення світу» до 1567. Праця над «0(собовим) л(ітописним) з(водом)» тривала з перервами понад 30 років. Текст готували книжники з оточення митрополита Макарія, мініатюри виконували майстри митрополичої та «государевої» майстерень. В укладанні Особового) літописного) з(воду) брав участь А. Ф. Адашев (царський представник. — В. Б.)… Ілюстрований матеріал (займає. — В. Б.)… бл(изько) 2/3 всього обсягу О. л. з(воду)» [18, том 14, с. 573].

Але, як з’ясувалося, і на цьому фальсифікація не закінчилася. За твердженням московитів, у ті ж роки укладають «Царствену книгу, ілюстрований рукопис, копію частини «Особового літописного зводу», в якій викладають події великого князювання і царювання Івана IV Васильовича… Ц(арствена) к(нига) містить 1973 мініатюри, які є ілюстраціями до тексту, що охоплює події 1533–1953. У тексті Щарственої) к(ниги) безліч виправлень та приписок гострого політич(ного) змісту, які вносять суттєві зміни до початк(ового) опису подій. Існують припущення, що вони зроблені самим Іваном IV» [18, том 28, с. 440].