Не забувайте, до XVI століття в церквах Московського улуса всіх ханів Золотої Орди величали Царями. Саме від своєї праматері — Орди — Московія й перейняла титул царя.
Відкриттям Сарайської єпархії й перенесенням митрополичої кафедри в столицю держави православ’я продемонструвало ханові Золотої Орди свою цілковиту лояльність і відданість. Одночасно митрополит і церковні владики, завдяки постійній покорі й служінню ханові, одержали можливість певною мірою впливати на ханську владу. І не просто впливати, а й одержувати пряму вигоду від своєї покори й співробітництва.
Послухайте: "У 1253 (6761) році Кирило, Єпископ Ростовський, їздив в Орду, до Хана Беркая, для клопотання про потреби церковні (тут граф М. В. Толстой дещо наплутав, тому що Берке став ханом тільки в 1257 році. І поїздка Єпископа Ростовського Кирила II за викликом хана Берке відбулася, скоріше за все, у тому ж 1257 році. — В. Б.). Ласкаво прийнятий Царем (зверніть увагу! — В. Б.), красномовний святитель розповів йому, як... навертав язичників Ростовських Св. Єпископ Леонтій... У тому ж році в Хана занедужав син, і Хан, згадавши оповідь Єпископа про зцілення, що трапляються при труні Св. Леонтія, послав у Ростов, вимагаючи, щоб Кирило знову прийшов до нього й зцілив сина його. Святитель скорився... він знову вирушив у дорогу, прибув в Орду й зцілив недужого Царевича молитвою й кропленням святою водою (і в цьому випадку, гадаю, граф М. В. Толстой наплутав. Вочевидь, не "мощі ходили" до царевича, а — навпаки, царевича возили в Ростов, до "мощів". — В. Б.). Після того Єпископ, щедро обдарований Ханом, відпущений на батьківщину з ярликом Ханським, згідно з яким щорічна данина князів Ростовських і Ярославських передавалася Ростовській Єпископії "у дім Пречистої Богородиці" [48, с. 48—49].
Зв’язок хана із православними владиками ростовсько-суздальської землі був взаємовигідним. Православна релігія стала ідеологічною зброєю в руках хана. Він цією зброєю користувався сповна, за найменшої непокори. Це ми бачили на прикладах Рязані, Твері, Новгорода, Пскова й т. д., коли їх відлучали від церкви й піддавали анафемі.
Зі свого боку, хани Золотої Орди надавали церкві як матеріальну, так і військову підтримку.
Сподіваюся, читачі розуміють, що означало в ті далекі часи відлучити віруючу людину від церкви. По суті, подібним відлученням людина оголошувалася "поза законом". Без кари Божої і ханської її можна було пограбувати, вбити, спалити тощо.
Так повелася московська православна церква, поступивши в служіння до хана Орди.
Для православ’я ростовсько-суздальської землі існувала й друга вигода. Будучи однією з офіційних релігій Золотий Орди, церква могла вільно поповнювати свої ряди корінним татарським етносом держави. І не лише звичайним рядовим її складом, а й, переважно, представниками самої ханської родини й татаро-монгольської знаті. А це забезпечувало церкві стабільність і гарантію існування. В історії зафіксовані сотні прикладів, коли золотоординська знать приймала православ’я і, власне кажучи, вливалася потужним потоком до складу московитів — майбутніх великоросів.
Кілька найвідоміших прикладів:
Перший. "Петровський, чоловічий (монастир. — В. Б.)... за 3 версти від повітового міста Ростова, на березі озера Неро... Тут у XIII столітті побудована була Св. Петром. Царевичем Ординським, після прийняття ним Християнської віри, церква в ім’я Апостолів Петра і Павла... ним же, Св. Царевичем, заснована, близько 1262 року... чернеча обитель: у ній Св. Петро, у похилих літах, прийняв постриг і помер" [51, с. 553].
А ось як доповнює Олександра Ратшина граф М. В. Толстой у своїй книзі "Древні святині...": "Він (татарський царевич. — В. Б.) залишався мирянином і навіть одружився, після переконувань Св. Ігнатія (Єпископ Ростовський із 1262 року. — В. Б.) і Князя, які побоювалися, щоб він, скучивши в Ростові, не повернувся в Орду. За наречену він обрав собі дочку Ординського вельможі, котрий поселився в Ростові" [48, с. 51].
"Петро прожив у шлюбі багато років, мав дітей, пережив і Князя, і святителя Ігнатія (єпископ помер у 1288 році. — В. Б.) і, незадовго до кончини, овдовівши, прийняв чернецтво в заснованій ним обителі. При труні його відбувалося багато чудес і зцілень" [48, с. 52].
Рід Петра-царевича розрісся й володів у Володимирському улусі Орди багатьма тисячами гектарів землі, селами, озерами, лісом і т. д.
Читачі мають розуміти, що всі ці землі, села та озера міг передати у володіння Петрові-царевичу лише особисто хан Золотої Орди. І ніхто інший! Тобто хани Золотої Орди були зацікавлені в поселенні татаро-монгольської знаті й навіть своїх нащадків у ростовсько-суздальських улусах імперії. У ханів Золотої Орди було по кілька дружин, найчастіше більше десяти. А успадковувати владу мали право тільки діти від першої дружини. Ці правила дотримувалися до "великої смути'' 1360—1380 років. В імперії було ким поповнювати північні улуси країни.
Другий приклад. "Іпатіївський чоловічий (монастир. — В. Б.), біля губернського міста Костроми, на крутому березі ріки Костроми, якраз при впаданні її у Волгу... Монастир цей заснований у 1330 році Татарським князем Четом, родоначальником Бояр Годунових... Св. Петро Митрополит, перебуваючи в Орді, на початку XIV століття хрестив Чета, за його бажанням, і нарік Захарієм. Новий Християнин... прибув із Золотої Орди... уже після кончини Просвітителя свого (св. митрополит Петро вмер 21 грудня 1326 року — В. Б.): на його престолі був Св.Феогност. Захарій (Чет), проїжджаючи в Москву через Костромські краї з дітьми своїми й кількома мурзами, котрі його супроводжували (з Орди в Москву одночасно прибуло кілька сотень хрещених татар. — В. Б.), мав привал, або відпочинок, на тім самім місці, де тепер існує Іпатіїв монастир. Тут його раптово спіткала жорстока хвороба і — готуючись уже до смерті — удостоївся він зріти чудесне явище Пресвятої Богородиці, із майбутнім Апостолом Пилипом і священномучеником Іпатієм Гонгрським. З’явлення сталося, як стверджує переказ, на озері Мєрському, названому так оддавна через народ Мєрю, що меншав на берегах його; воно розташоване біля монастиря й іменується нині святим. Після старанної молитви Князь Захарій одержав полегшення й негайно побудував тут кам’яну церкву... Діти й нащадки Захарія особливо любили цей монастир і збагачували його приношеннями" [51, с. 162—163].
Усі свої землі, ліси й села князь Чет і його мурзи одержали у власність особисто від хана, маючи на те ярлики. Яке чудове поповнення майбутніх "великоросів" здобули церква й Московія з появою нової партії татаро-монгольської знаті!
З масовим заселенням татарською знаттю Московії тривало не лише посилення православ’я як офіційної релігії держави, але одночасно підсилювався й кревний зв’язок населення північних і південних улусів Орди, підвищувався вплив ханської влади на фінський етнос. Достеменно відомо, що навіть у часи найвищого розквіту Золотої Орди за Узбека (1312—1342), хани з неабияким задоволенням поселяли знать і навіть нащадків у своїх північних улусах, дозволяю-чи їм приймати християнську релігію.
До якої ницості опускалася московська історіографія, коли насаджувала відверту брехню на подібні теми.
Що цікаво: у Іпатіївському монастирі поховані практично всі представники древнього князівського татарського роду Четів, які жили в XIV—XVII століттях, включаючи московського царя Бориса Годунова. А вступаючи на московський престол у 1613 році, династія Романових-Кобиліних присягала на вірність державі саме в Іпатіївському монастирі перед ликом давнього татаро-монгольського князівського роду. Задумайтеся, шановні читачі! У московській історії просто так ніколи нічого не відбувалося. Принагідно згадайте, що історик А. І. Лизлов узагалі не знав про існування Івана Калити (1310—1340 роки). І ви повною мірою зможете усвідомити московську історичну брехню.
