— Ставай на нього і залазь сюди, — він викинув старі меблі за вікно.

Василина, теж мокра й розпашіла, приставила стілець до стіни й жестом показала Хованцю заскочити. Хованець послухав її без роздумів. Потім він поставив передні лапи на підвіконня, та Василина розуміла, що самому псові важко буде заскочити на таку висоту. Вона підхопила пса під важкий зад і підсадила на вікно. Слідом за Хованцем вона нарешті опинилася всередині й хотіла викрутити воду з волосся.

— Чекай! — зупинив її чоловік. — Глянь на свої руки!

Руки були чорні, по лікоть у багнюці, а Хованець винувато відступив у куток захаращеної мотлохом кімнати. Василина виставила руки за вікно під дощ.

У приміщенні готувалися до ремонту: шпалери пообдирали зі стін, стелі розмили від побілки, але враження таке, що робили це упівсили, наче й не сподівалися колись той ремонт закінчити. Наводили лад про людське око.

Лишивши дружину викручувати одяг, Марадона пробігся по інших кімнатах. Повернувся швидко і з блиском в очах.

— Що там? — спитала Василина й відчула, що в грудях тьохнуло від передчуття незвичайного. Жодного разу в житті вона ще не переживала справжньої пригоди. Часом заздрила чоловікові за те, що, мабуть, усі приключки, виділені їм Богом на двох, завдяки своїй професії він переживав сам-один.

Захоплений мисливським азартом, Марадона радісно прошепотів:

— Якщо в підвалі нас не чекає сюрприз, то я — китайський мандарин.

Він повів дружину сходами донизу. Два прогони — і вони опинилися перед металевими дверима з кодовим замком. Під дверима, притулений до стіни, стояв старий ціпок, стертий знизу так, наче ним давно й багато користуються. Марадона загадково вказав на ціпок. Василина питальне звела брови.

— В Ореста на подвір’ї був дивний слід. Бачиш лилика на руків’ї?

Тільки зараз жінка зауважила, що на блискучому руків’ї ціпка розпростер перетинчасті крила лилик. Вона нахилилася, щоб краще роздивитися. Хованець застережливо загарчав.

— А оце — запальничка, яку хтось загубив ув Орестовій хаті…

Василина вперше в житті зрозуміла вираз «волосся стало сторч». Морозець пробіг по шкірі голови, підважив догори кожну волосину.

Марадона не міг би підібрати код до електронного замка. Та тепер у цьому й не було потреби. Лилик міг виправдати дзвінок до відділку з проханням надіслати групу на вулицю Цвинтарну, тринадцять. Ціпок був тою козирною картою, на яку можна беззастережно ставити все своє майно. Василина бачила, як горять чоловікові очі під розтерзаним вітром чубом, але не розуміла, чому в неї самої в серці — тільки пустка і холод. Наполохано дивилася, як великі руки його нетерпляче тягнуться до ціпка, як він пасе поглядом в усі боки, шукаючи чогось, чим можна було б цей ціпок обгорнути й обережненько взяти, а вона в цей час безпорадно намагається запам’ятати найменшу зморщечку на його обличчі…

Сторонню присутність Василина не побачила а, радше, відчула — ще навіть до того, як нашорошив вуха Хованець й приготувався загарчати й гавкнути.

— Хованцю, ні, — мовила Василина пошепки й затисла рукою собачий писок. Хованець затанцював, але впокорився. Марадона зреагував миттєво: вхопивши ціпок за кінчик при самій землі, він пхнув його в куток, де в сутінках той злився зі стіною, і навшпиньках почав підніматися сходами на перший поверх.

Чоловік швидко розтанув у півтемряві, і Василина лишень могла дослухатися до майже нечутних кроків і тримати руку на писку в Хованця, щоб той не гарчав і не рвався нагору. Кроки Марадони стихли. Василина подумала, що зараз він запалить ліхтар: має запалити, адже буря не вщухала, а вечір насувався невпинно, і на сходах уже запала повна темрява. Василина зробила крок до стіни, присіла, намацала ціпок і міцніше обхопила його. Плювати на відбитки й неіснуючі сліди. Так вона почувалася впевненіше.

Скільки це тривало? Хвилину? Кілька секунд? У темряві й тиші кожна секунда видавалася довгою, як година.

Постріл вибухнув не нагорі в приміщенні, а просто усередині Василининої голови. Вона скочила на ноги, і тоді просто їй до стіп викотився дивний клубок: двоє сплетених тіл. Тіла розпалися, й одне підвелося. Довга, занадто довга рука цілилася вниз, де лежало друге тіло. Очі Василини, звиклі до темряви, не так упізнали, як вгадали обриси Марадони у другому, переможеному.

Василина охнула й навалилася на стіну.

У голові заметушилися картинки: відкрита труна, а поруч — віко, цвинтар, квіти на могилі, її двокімнатна квартира, в якій треба робити ремонт, а нема кому, шафа з одягом чоловіка, якісь люди ходять із кімнати в кімнату, вона сама на канапі — напівпритомна, без сліз, у тумані. Раптом спогад — усміхнений Марадона, який допомагає їй зійти з київської електрички…

І тоді з темряви матеріалізувався Хованець, тихо, як тінь, злетів у повітря й завис на видовженій руці нападника. Щось із дзенькотом впало на бетонну підлогу. І Василина, нарешті подолавши заціпеніння, вперіщила невідомого ціпком по голові.

Розділ XVII

НЯВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Чи Хома Брут так вичікував, коли запіє спросоння когут? Чи фіндиректор Римський так дожидав скандального крику півня у глухім кабінеті вар’єте?..

Нявка нічого не бачила, крім двох зіниць: пустих, бездонних, неживих. Полум’я свічок відблискувало в них, але не могло розбудити застиглого погляду. Навіть мерці не дивляться такими очима! Там, у сліпій глибині, зріло багаття ненависті і зла. Воно ще не вихлюпнулося назовні, воно ще насолоджується своєю силою і безпорадністю ворогів, але щойно йому набридне бездіяльне споглядання слабкості ворога, воно спалить того на попіл. Нявка не хотіла дивитися в жахливі очі, але зір її ніби магнітом тягнуло туди, де вона бачила власну смерть.

Як наважилися вони навіть мріяти про те, щоб кинути виклик щезникові? Як насмілилися переслідувати того, за ким і смерть не ходить із косою? Таж вони — тільки літери в книзі, а він — огень, що книгу пожирає… То людина має владу записати щось у книгу, бодай слово, щасливчики — абзац, і хіба як виняток — цілу сторінку, та й не всяка людина має що протиставити щезникові. Є такі, безперечно, є, але їх — обмаль…

У підвалі була людина. Нявка охнула, коли побачила її: просто на голій долівці, прив’язаний мотузкою до перевернутого стільця, непритомний, лежав хованців господар. Чорне волосся збилося ковтуном, на руках — глибокі червоні сліди від мотузки. І дихання важке, бо грудям бракує повітря, а серце відмовляється гнати кров по тілу. Нявка боялася навіть зиркнути на хованця, щоб не знати, що він переживає в цю хвилину. Невже вони програли?!

Задоволений справленим враженням, щезник повернувся до нявки спиною і посміхнувся до опиря:

— Ще партію? Нас перервали…

Він спокійно сів за стіл, не звертаючи уваги, що позаду двоє полонених лежали ні живі, ні мертві, та перетасував карти. Здав собі й опиреві й, вочевидь, цілком захопився грою. Його не обходило, що людина, прив’язана до стільця, заворушилася, застогнала, що хованець шарпнувся на допомогу, а нявка мимовільно втримала його. Щезник не переймався, що навіть опир боявся звести на нього погляд, навіть у того трусилися руки, коли він одну по одній викладав на стіл карти. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною, бо хто йому тут міг загрожувати?..

— Відпустіть його, — хрипко попросила нявка, скошуючи очі на зв’язаного бранця. — Будь ласка.

— Ти така добра? — зацікавлено вишкірився щезник.

— Ні… ну… я…

— Прийшла поборотися зі злом?

— Так! — видихнула нявка.

— А що ти знаєш про добро і зло? Як розподіляєш ти: той учинок добрий, а інший — злий? Ти здатна простежити кінцевий вислід кожного діяння, про яке берешся судити?.. Намагання втрутитись у найвищий порядок, у систему — це і є абсолютне зло. Хіба ти не згодна? Навіть мені не дано бачити майбутнє — просто тому, що його ще немає. Є вибір. Не кривитиму душею, я намагаюся людський вибір обмежити — скільки можу. Бо, бачиш, людська маса так організована, що в ній перемагає устремління до істини. А правда (в людській, звісно, інтерпретації) без кривди — то порушений баланс. Хіба ти готова розвалити існуючу систему? Що ж побудуєш ти натомість?..