— А потім оцю дисертацію почав писати, — продовжував господар, — почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив… Бачиш, — він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, — забив усе в комп’ютер… Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав… А потім нічого — звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, — він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості.

Володимир Горбань між тим роздивлявся машинопис. Перегорнув кілька сторінок, пробіг очима резюме і вступ, зазирнув у самий кінець. Обличчя його лишалося незворушним, але в очах зблискувала несподівана внутрішня жага.

— Айи ойун написав цілу дисертацію… Даси мені прочитати? — спитав він майже байдуже.

— Поки що ні, — ніяково відмовив Святослав Шапка, червоніючи на слова «айи ойун», й одразу почав пояснювати: — По-перше, я ще не закінчив. Це чернетка, бачиш, я над нею працюю. По-друге, я маю стосовно цієї роботи інший задум…

— Який? — поцікавився гість, і далі гортаючи машинопис.

— Я не зможу вже захистити дисертацію, я прекрасно це усвідомлюю. Треба публікації в наукових журналах, а в мене ні грошей, ні доступу нема. Треба… Та я дізнавався якось їхні правила і зрозумів, що з тим захистом для мене — глухий номер. Я краще дещо інше зроблю… — і він хитро і в той самий час по-дитячому наївно примружився.

— Що? — спитав Володимир Горбань недбало.

— Я знайшов фірму, яка не гребує лівою, ну, неоподаткованою копійкою. Вони зголосилися мені допомогти. Розроблятимуть прилад. Я його «віщуном» назвав, — він недоречно гигикнув, — а вони його «їжаком» обізвали. В нього, розумієш, вигляд такий — наїжачений. Контакти на всі боки стирчать. Прилад вимірює провідність шкіри.

— Цікаво як! — промовив Володимир Горбань з дещо награним захопленням. — І що ж?

— Вони мені порадили хлопчину-комп’ютерника, тільки все марно. Ніяк той не може збагнути, що від нього вимагається. Розумієш, програму пише, а сам просто ніяк не второпає, що я йому пояснюю. Що він у тій програмі понаписував, одному Богові відомо. Я йому сто разів уже повторював…

У чому принцип твоєї ідеї? — жорстко спитав Володимир Горбань.

— У тому, — завагався сивий лікар, — що людський організм у змозі підсвідомо накопичувати інформацію і вловлювати небезпеку. Якщо людина не притлумлює свої відчуття, вона інтуїтивно знає набагато більше, ніж згодна те визнати. Якщо людина не відвертатиметься від страху, а піде йому назустріч, вона здатна побачити власне майбутнє… побачити джерело небезпеки…

— А прилад? — спитав Володимир Горбань гарячково.

— А прилад зчитує страхи людини і трансформує їх у — як би це висловити — пророцтва… Знаю, знаю, антинауково звучить, мов ворожіння на картах, але так воно і є… Ти ж знаєш, як роблять електроенцефалограму мозку? А це — майже те саме, тільки зчитуються сигнали шкіри… Простіше кажучи, після обстеження пацієнта ми зможемо локалізувати небезпеки, які на цього пацієнта чигають… Або не чигають, — поправив лікар сам себе.

— І від цеглини на голову вбереже?

— Ні, звісно, ні… Але захистить від лихого ока.

Володимир Горбань помітно захвилювався. Його викривлені груди здіймалися під сорочкою. Абааси ойун прокинувся в ньому й хижо глитнув слину. Він уже відверто супив брови й не намагався вдавати незворушного, незацікавленого слухача.

— Ти знаєш, — промовив він гаряче, — що я теж програміст? Ти розумієш, що я теж можу написати програму? Принаймні, спробувати… Тобі не доведеться розтлумачувати елементарних речей мені — після школи Мічилли я багато чого можу зметикувати й сам…

Святослав Шапка усміхнувся загадково, наче тільки й чекав цих слів, ніби він саме з цією метою і виніс зі спальні машинопис так і не захищеної докторської дисертації.

— А ще, — хвилювався Володимир Горбань, — наш фонд може профінансувати розробку. Ти ж, певне, все життя збирав, щоб розплатитися за цей прилад!

— Я згоден, — кивнув сивий лікар, — але цей сувій, — він очима показав на дисертацію, — я тобі поки що не можу дати прочитати весь.

Розділ XIII

ПАСТКА

Цієї ночі хованець постановив собі будь-що не спати. Ніхто не зможе його вколисати, ніхто не зможе його приспівати! Гострий розум і незламний дух, а ще твердий намір і ясна голова — запорука успіху.

Він, щоправда, не був певен, коли саме йому знадобляться незламний дух і ясна голова, адже сиділи вони з нявкою у занедбаному будинку одні-однісінькі, і вже час добігав до півночі, а нічого не відбувалося. Моторошна тиша важко лягала хованцеві на плечі, він здригався від найменшого шурхоту, повсякчас ввижалося, що з темних кутків кімнати виповзає страшний, щирить пекельні зуби…

І що ближче до полуночі, то виразнішими ставали шелести і стуки, наче хтось шастав будинком. Чи то кроки гримлять на другому поверсі, просто над хованцевою головою, чи то з розбитої шибки випав уламок скла? Чи то відлуння голосів літає коридорами, чи то вітер стугонить у комині? Чи то свиснув невідомий злодій — подав знак спільникові, чи то випадкова пташка пугукнула уві сні?..

Скільки не напружував зір хованець, нічого не бачив. І коли почав уже було заспокоюватися, а стуки-грюки затихли й упокорилися, він почув, як йому стисло руку вище ліктя — стисло так, що на мить припинило доступ крові, аж рука почала терпнути. Хованець інстинктивно шарпнув плечем і тільки тоді зрозумів, що то нявка вчепилася в нього обома долонями, а лице її обернене в темний куток. Із розтуленого рота по-справжньому переполоханої галабурдниці виривалося тільки уривчасте дихання. Хованець повернув голову.

Якби він міг бачити в темноті так само добре, як його лісова товаришка, він, ачей, і сам би розгледів нічних почвар, які торохкотали, брязкали й свистіли, наганяючи жах. Карлики з головою, не більшою від наперстка, з тулубом тонким, як солома, голі й босі, стрибали по кімнаті, а що в коридорах чулося шарудіння, можна було здогадатися: їх у будинку — ціла армія.

— Ти чого перестрашилася? — спитав хованець нявку, не криючись, адже дрібненькі істоти проти нього, велетня, були — що миша проти кота.

— Хто це? — прошепотіла нявка.

— Нічки.

— А чого вони?..

— Ходять ночами, тутукають і спуджують тих, хто не спить. А як лишиш недороблену роботу, дороблять за тобою так, — хованець загиготів, — що назавтра не розбереш, з якого кінця тепер до неї братися, щоб розплутати.

— А чого вони тут? — запитала відмерла нявка. — Адже тут ніхто не живе?

— Ніхто не живе, але хтось навідується… От ми, наприклад… А взагалі, маю підозру, що ми ще й не того сьогодні станемо свідками…

І нявка нарешті розчумала:

— Нявський Великдень!

Нічки, яким набридло лякати парочку, котра їх так легко викрила, бадьоро повистрибували крізь розбиті вікна й галасливою зграйкою подалися вниз по вулиці — сьогодні вони мали повне право добре розважитися, адже таке свято буває тільки раз на рік! Уздовж вулиці покотився грім зловіщих звуків, і не одна жива душа в своїй хаті, лежачи в блаженній тиші, знагла схопилася з м’якої постелі, налякана лиховісним здогадом: злодій підкрадається до вікна!..

Нявка з хованцем позостались у непривітному будинку наодинці.

Та чекали вони недовго. Шелеснуло за вікном гілля. Писнула миша, ховаючись під корінням дерева. Наполохана сонна пташка впала з дерева, але, не долетівши до землі, розправила крила й шаснула подалі від зачаклованого місця. Затанцювали вогники на цвинтарі — наче вітер прокрався над могилами. Зблиснули очі з-поміж густого листя високого явора, злетіла лискуча чорна пір’їна, закрутилась у повітрі, вирву по собі лишаючи. На підвіконня лягло велике крило.

Нявка й хованець забилися в куток кімнати.

Ворон постукав твердим дзьобом об раму, тоді переступив через неї та опинився в приміщенні. Він походжав по підвіконню, і довгі загнуті кігті цюкали в темряві, як залізні. Ворон зизив блискучим оком по кімнаті, та якщо й бачив непроханих гостей у найтемнішому кутку, нічим цього не виказував. Ходив, придивлявся, головою кивав сам до себе, ніби бесіду вів із невидимим співрозмовником.