— До Рябоконя підкинете? — спитала химера усміхнене й миттю опинилась у машині. — Мені тільки до околиці.
«Копійка» задирчала й рушила, а Юрасик так і сидів, прикутий до керма, і механічно тиснув ногами на педалі.
— Ви до нас знову у справах? — спитало рожеве марево, і водій нарешті роздивився, що поруч із ним — не прозорий привид, а людина з плоті й крові, що зграбну жіночу фігуру щільно облягає рожевий костюмчик: спідничка з двома звабливими шліцами над колінами і піджак із рукавами в три чверті й глибоким викотом.
— Ні… — почав Юрась Булочка й закашлявся, — так… у справах…
— А я і не дивуюся: у нас тут останнім часом стільки всього відбулося! На кілька років вистачило б і ще зайве лишилося. То що за справи?
Юрасикова попутниця дістала з рожевої крихітної сумочки дві цукерки й простягнула йому одну на розтуленій долоні. Журналіст боязко похитав головою. Жінка знизала плечима й вкинула свою цукерку до рота. І миттєво в солодкий запах парфумів вплівся повів чи то живиці, чи то трави незнаної, чи то річкової ряски — Юрась так і не міг дібрати.
— То що за справи? — перепитала попутниця безтурботно.
— Так… людина одна зникла…
— А ви проведете журналістське розслідування? Як цікаво!
«Відкіля ви знаєте?!» — ледь не вигукнув Юрасик, але натомість сказав суворо:
— Не так цікаво, як складно.
— Так-так, вельми складно! Я вас розумію! — закивала попутниця і, щоб підкріпити свої слова, поплескала журналіста по коліну. О, яка слабкість, який небезпечний трем у тілі! Тонкі пальці з довгими нігтями програли невідому мелодію на Юрасиковій нозі й затим спокійно вляглися на рожевій сумочці. Юрась Булочка посовавсь у кріслі, проганяючи ману-облуду.
«Копійка» знала дорогу ліпше від водія. Коли на розі двох доріг виникла табличка — білий напис «РЯБОКІНЬ 2» на синьому тлі, заскочений зненацька водій розчаровано похнюпився: кілька кілометрів пролетіло так швидко і лишається зовсім трошки шляху, — а «копійка» впевнено повернула праворуч і вискочила на вузьку виристу дорогу. Рожева попутниця обсмикнула спідницю, ніби готувалася вистрибнути з машини на ходу.
— Мені, як у місто в’їдете, треба праворуч і там далі через місток… — заторохтіла вона й раптом обірвала себе, — але якщо ви квапитеся, то я можу перед поворотом злізти…
— Ні-ні! — перелякався Юрасик. Менше за все йому хотілося зараз випускати з машини, та ще й посеред дороги, свою несподівану попутницю, яка ось уже два тижні снилася йому — з того самого дня, коли він востаннє був у містечку…
— Ну, тоді отут повертайте, — владно промовила жінка, щойно «копійка» перетнула умовну межу, де починалося містечко «Рябокінь». — Бачите, за містком ще трошки проїхати, а там церква? Мені якраз туди. Он хата поруч.
Стара дерев’яна церква ховалась у глибині невеличкого, кругляком вимощеного двору, а ліворуч до неї горнулася низька хата з пласким верхом. Золоті бані церкви потьмяніли. На вузьких високих дверях, що вели в притвор, чорнів у присмерку здоровезний засув, замкнений великим потворним замком. Служба скінчилась, і стара церква спочивала до ранку. Але в хаті, яка тислася до церкви, світились усі вікна, і Юрась Булочка з незрозумілим жалем подумав, що його попутницю хтось дуже чекає в цей вечір.
— То ви при церкві живете? — спитав він.
— Еге ж. У мене брат — священик.
«Копійка» зупинилася попід двома бетонними стовпчиками, які мали служити, певно, церковною брамою, але хвіртки давно — а, може, й ніколи — не було. У вікні низької хати промайнула розпливчаста тінь, і Юрасик не зміг вгадати — чоловіча чи жіноча.
Сестра священика вправним рухом натиснула ручку на дверях машини, і ті покірно відчинилися. Юрась хотів вибігти з машини, щоб подати їй руку, але не встиг і тепер обезнадієно спостерігав, як ніжки в рожевих туфлях випірнули назовні, і попутниця його стала коло машини, закинула довгу косу за спину й нахилилася до дверцят, перш ніж захряснути їх.
— Дякую, — проворкотіла вона, — що підкинули. Матимете час, — вона загадково тріпнула віями, — приходьте на чай.
— А… — стрепенувся журналіст.
— Раптом заблукаєте, мене дуже легко шукати: спитаєте церкву Святого Миколая. Я називаюся пані Мокош, сестра отця Валентина… Бувай, Юрасику, щасти тобі!
* * *
Якби Юрась Булочка уважніше придивився до темного силуету, який хитнувся у вікні хатини священика, він цілком міг би його упізнати, адже цим двом уже доводилося зустрічатися.
Пані Мокош відчинила вхідні двері, ступила за поріг — й одразу ж запримітила повногубого усміхненого міліціянта Валерія Нечипоренка-молодшого, і її аніскільки не ввів в оману штатський одяг несподіваного візитера. Сестра священика простукотіла підборами в спальню, кинула на дзеркало сумочку і, обернувшись до вітальні, нарешті промовила:
— Вітаю вас! Ви до мене у справі?
Валерій Нечипоренко був захоплений знагла й продовжував сидіти, доки вона ходила по хаті, тож тепер зніяковіло скочив на рівні ноги та зробив вельми дивний рух — мовби старомодний кніксен перед пані Мокош.
— Добридень, — пробурмотів він, — вибачте, що я зайшов, але двері були незамкнені… Мені не хотілося чекати надворі… Там…
«…люди могли дуже здивуватися, що міліціянт пришкандибав до церкви…» — з утіхою подумала пані Мокош, а вголос натомість звабливо прошурхотіла:
— Ви все правильно зробили. Саме тому ми ніколи не замикаємо. До брата, знаєте, повсякчас ходять люди.
«Але більше до мене», — додала вона подумки й підморгнула Валерію Нечипоренку чорним оксамитовим оком, від чого той зовсім розгубився.
— То ви до мене у справі? — спитала вона діловито.
— Так… — видушив із себе міліціянт. — Тобто… Тут така проблема…
Був уже раз Валерій Нечипоренко в цій хаті, шукав розради і допомоги, мабуть, благаючи у душі, щоб ніхто з його колег ніколи не дізнався про той ганебний візит. Але чи не почав він занадто учащати до цієї двічі непевної оселі?..
— То що трапилося? — поцікавилася сестра священика. — Яка приключка?
— Спочатку втік злочинець. Потім зникла людина…
Сестра священика зупинила гостя жестом.
Вона покрутила в пальцях пісочний годинник, який стояв на справжньому каміні з червоної цегли — таким величним каміном у містечку Рябокінь, певне, могла похвалитися одна-єдина — саме ця — хата. Пані Мокош без жодних пояснень здогадалася, хто утік з-під варти напередодні: відчувала, що громовиця насувається; відала, що зниклий злочинець — лялька, не лялькар; не знала тільки, чи зможе полонений утриматися на межі…
Пані Мокош відкинула за спину довжезну чорну косу й указала гостеві жестом на крісло побіля круглого столу в центрі вітальні. Посеред столу лежала невеличкого формату товста чорна Біблія, яка викликала у Валерія Нечипоренка містичний пострах, але сестра священика переклала її на рояль. До цієї зустрічі вона приготувалася. Начувайтеся, добродію міліціянте!
Пані Мокош підняла край скатертини, і виявилося, що у столі є прихована шухлядка. Звідти вона дістала згорнену вчетверо мапу зоряного неба, розкреслену меридіанами й паралелями точнісінько, як звичайні мапи Землі. Щоправда, на цьому схожість і закінчувалася. Усі зірки й сузір’я, позначені на карті, з’єднувалися поміж собою у химерні фігури, і скільки б Валерій Нечипоренко не шукав знайомих обрисів, пригадуючи міфи Давньої Греції, нічого б не вийшло. Фігури на мапі були абсолютно незнайомі. Якби Валерій Нечипоренко мав бінокль, міг би прочитати написи під сузір’ями і, може, з того здогадатися, що вони означають, але, на жаль, біноклю він на собі не мав…
Пані Мокош тим час стягнула з лівої руки обручку, якої там нібито й не було до цих пір, але хто ж то напевно скаже! — і підвісила на нитку. Накрутивши нитку на вказівний палець, вона помалу обвела обручкою мапу зоряного неба. Валерій Нечипоренко незмигно дивився. Обручка хилиталася ледве-ледве.
Пані Мокош зосередилася. Водила обручкою поволі, переносячи її з квадрату в квадрат так, мовби ставила важливий хімічний експеримент і кожне відхилення від маршрутної карти могло вартувати їй посади або, того гірше, життя. Над зірчастою фігурою, яка нагадувала чи то ікла звіра, чи то вигнуті ножі, обручка спершу дрібно затремтіла, а потім почала шалено розгойдуватися з боку в бік.
