– Ти тут живеш, дядьку Самуїле? – спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом16.

– Ні, тут живе мій вуй17, боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князівські хороми… Зрозумів?

– Зрозумів… То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй – боярин… Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий – ну, як я, приміром…

– Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина – розповім, з якого я роду, а зараз ніколи…

Грюкнули засуви – ворота розчинилися.

Їм назустріч підвівся молоденький служник.

– Дядько Самуїл? Ох, невчасно – боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир…

– З чого б то?

– Княгині Марії Васильківни іменини…

Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло воском – на столі горіла свічка. Ліворуч від столу – полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості і клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі… Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

– Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом – тут… – Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім – очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати18 і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже – гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. «Нічого собі старий!» – подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому чи шістдесят?

– І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?

– Так, вуйку. Діло дуже спішне.

Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

– Самуїле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд…

Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні…

– Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, – шепнув купець. – А то їхні сини, дочки, внуки…

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він, колишній кощій19, раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?

Князі з родинами вже були готові до виходу. Миготіла при світлі свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті жіночі прикраси, темніли, як кров, князівські корзна20.

Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав – високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик – молодший, чорночубий, середній на зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.

Славута розповів про вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.

– Що будемо робити, княже? – спитав Рюрик.

– Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він… Треба провчити його та й інших ханів заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром і до Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсім знелюдніла Переяславська Україна і люд зубожів…

– Справді, йому найбільше дістається від половців.

– Гадаю, треба негайно збирати князів і рушати в похід, – твердо сказав Святослав.

– Я теж такої думки.

– От і гаразд. Тоді закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубецького, Святослава Рильського і, поки не розтали сніги, вдаримо на поганих!

– Я буду готовий через три дні, – погодився Рюрик.

Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.

– Дякую тобі, Самуїле, і твому молодому супутникові за таку важливу звістку. Не раз ти прислужувався мені і всій Руській землі – попереджував про напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За те я завжди був вдячний тобі, а нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого друга…

– Ждана, – підказав Самуїл.

– Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини – він кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче…

– Я хотів би повернутися в Сіверську землю, – вклонився юнак.

– Похвально, що ти любиш нашу Сіверщину… Я теж севрюк… Тоді я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, молоді сміливці.

– Дякую, княже.

– А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!

Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже гув від багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.

Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.

– Кузьмище, – звернувся він до патлатого немолодого гридня, – приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути біля князів…

– Боярине! – загув, як у бочку, старий гридень. – З Кузьмищем не пропадуть – буде і в роті, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! – І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду. – Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все буде гаразд!

Тим часом стольники і чашники закінчили носити страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався – наближався час трапези.

І раптом всі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з чадами.

Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.

– Братіє і дружино, – сказав Святослав, – сьогодні будемо веселитися, бо є тому причина – іменини нашої княгині Марії Васильківни. Побажаємо їй доброго здоров’я і радощів!.. А завтра затрубимо похід проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як мені розповіли очевидці. Щоб не збирати вас кожного зосібна, ось мій наказ нині: завтра починайте готуватися до походу!