– Усі! – твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький11 Шварн.
– Тоді йдіть – готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова…
Коли бояри вийшли, князь сказав:
– Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті, сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов за межі Переяславщини… А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!
– Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?
– Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію…
– Як же це зробити?
– Ти повертаєшся в Київ?
– Так. Через Глібів.
– От і гаразд – одвезеш мої листи до князя Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як підняти наших князів.
– Ми зробимо це, княже.
– Але це діло спішне…
– Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.
2
Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ. Їхали поволі.
Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.
Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили природи – земні й небесні – ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб’ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме – день, два?..
Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід, до половецького степу.
Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саків у торбини вівса – погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
Почало сутеніти. Наступив вечір.
Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.
І коні, і люди вибилися із сил.
– Спочинемо хоч трохи, – сказав Самуїл зупиняючись. – Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панцирем.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що – на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш – не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу, коня, одяг і зброю, а це – ціле багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
– Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! – почувся Самуїлів голос. – Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
– Куди ж іти?
– Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово – визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
– Господарю, відчини!
Двері відхилилися – почувся старечий голос:
– Хто тут? Кого Бог послав?
– Подорожні, отче! Пускай до хати – замерзаємо!
– Та хто ж ви такі?
– Гінці від князя переяславського до князів київських.
– То ви б їхали городище – до тіуна12.
– А що це за городище?
– Та Глібів же!
– Глібів! Далеко?
– Та ні – всього поприще…13 А це – посад…
– Отче, Бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш – поприще! Ні, заночуємо в тебе! – І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. – Хлів у тебе є?
– Та є.
– То постав туди наших коней та сінця їм дай!
Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Зліва від дверей – піч, під образами – стіл, за піччю – широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Під стінами – лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям – дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт – один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.
Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося – по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
– Як тебе звати, діду? – спитав Самуїл.
– Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.
– То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу – ой як хочеться!
– А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, – відповів дід Живосил і заглянув за піч: – Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей – готуй вечеряти!
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.
– Добрий вечір, добрі люди!
– Здоровенька була, дівонько, – відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. – Не дали тобі поспати?
– А я ще не спала, – відповіла Любава. – Сідайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді… Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно, не сподівалася, що один з гостей парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим – хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, – видно тільки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам’яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі – мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику – поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку – в хатині відразу стало світліше.
– Прошу до вечері!
Самуїл розв’язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
– Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! – він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.