Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…
Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?
До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.
– Коли поїхав звідси Ігор? – спитав її Володимир.
– Та сьогодні вранці і поїхав, клятий… Цілу ніч його вої грілися біля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тоді вже протрубили похід…
Володимир глянув на Шварна.
– Доженемо?
Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.
– Наздогнати, може, й наздоженемо… А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв… Та й розтає вже – от-от зовсім розпустить: застрягнемо десь у дорозі… Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися – мчали від Переяслава, не переводячи духу…
Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковано. Коли б застав їх тут, то, не роздумуючи, розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де… Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!
– Тоді – в город! Побачимо, що там! – І князь приострожив коня.
Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північно-руських містах, – посадом.
Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев’яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти – тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.
Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.
– Знайдіть мені Карпила – живого чи мертвого! – гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.
– Не треба мене шукати, княже, я тут!
Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.
– Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцілів?
Карпило заплакав.
– Вся моя сім’я, княже, – жона, діти, – згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі… Всі мої вої теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотілося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів – це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!» Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!
– Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!
– Винен і я, звичайно… Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!
– Як ти смієш! – скипів Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!
– Не спущусь!
– Чому?
– Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.
– Візьміть його! – гукнув Володимир до дружинників.
Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:
– Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!
І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, – і не тріпнувся.
Володимир Глібович перехрестився.
– Божевільний!
4
П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист від Святослава, а в душі – страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?
Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:
– Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі… Нікого тепер у мене немає…
На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.
– Я піду до князя відпрошуся… Хтось інший поїде…
Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:
– Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода – видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом…
І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.
– Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..
Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.
– Я до князя…
– Так відразу? Чи він тебе жде?
– Маю для нього листа з Києва.
– Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу… Дивися, який прудкий! – Янь покрутив головою, а потім додав: – Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві… Але йди.
Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.
– Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів – не знайшли… Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!
– Я був у Києві, княже.
– У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?
– Я рятував свою наречену… – Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, – і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: – Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського… Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки… Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла… А він повів її до Славути.
– Ти бачив Славуту? Як там старий?
– Дужий-здоровий… Згадував про тебе, княже.
Ігореве обличчя на мить просвітліло.
– Добрим словом чи лихим?
Ждан зам’явся.
– Та… І добрим… і лихим.
– За віщо ж лихим?
– За Глібів, княже…
– За Глібів… Гм… Це ти розпатякав?
– Карай чи милуй – я, княже… Мусив розповісти… Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду… Як було…
Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.
– І князь Святослав знає?
– Знає, княже… І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.
Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.
Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:
– Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями – я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! – Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?
