Кузьмище затрубив у сигнальний ріг, що висів у нього біля пояса.

На валу з’явилося кілька воїв-севрюків.

– Ге-гей! Звідки? – загукали вони.

– Від князя київського Святослава до князя Ігоря! – відповів Кузьмище.

Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до них вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах – лукаві вогники.

– Хто такі? – спитав зверхньо.

– А ти хто? – у тон йому відповів Кузьмище.

Молодик здвигнув плечима, усміхнувся, мов добрим знайомим.

– Я син тисяцького Рагуїла – Янь.

– А ми посланці від київського князя Святослава до князя Ігоря.

– Почекайте до вечора… Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.

Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.

– Хлопче! Та чи ти відаєш, що говориш? У нас до князя спішні вісті! Похід на половців готується! А ти – до вечора! Ха! Бачили таке?

Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.

– Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про похід! – І розчинив двері: – Заходьте!

У великій світлиці, незважаючи на те що день був сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.

Гінці вклонилися, привіталися.

Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кілька років тому, коли той приїздив до Путивля. Він не змінився: ті ж проникливі суворі очі, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі свідчили про неабияку силу. Мав він тридцять і три роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинія… А далі за столом темніло кілька чоловічих постатей, але розглядати їх було ніколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:

– Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?

– Та вже, мабуть, чотири літа… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?

– Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли – перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти – мій син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?

Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.

– От тобі й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобі і Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже він знахабнів останнім часом. Підбив під свою руку кілька орд і вважає себе великим ханом… Наробить він лиха, якщо не дати відсічі!

– Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, – подав голос із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. – Хай Володимир Глібович і чухає боки! А ми далеко!

– Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком – пуп землі Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похід.

Він знову повернувся до гінців:

– Князі уже виступили?

– Коли ми від’їздили, то вже збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до Лохвиці на Сулі. По дорозі до них мав приєднатися переяславський полк…

– Отже, нам теж іти до Лохвиці… Ти готовий, Всеволоде? – запитав Ігор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидів по праву руку від нього і спокійно, ніби мова йшла про якісь дрібні буденні діла, обгризав гусяче стегно.

Це був Ігорів молодший брат, князь Всеволод Трубецький.

– Мої кмети24 завжди готові. Два дні на збори – і ми в путі, – відповів Всеволод. – Я з радістю розімну своїх коней та й сам погуляю в степу.

– А ти, Святославе, княже Рильський? – повернувся Ігор до молодика у червоному корзні.

Той розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо випростався. На його жовтуватому обличчі пробився ледь помітний рум’янець, а трохи розкосі очі блиснули молодецтвом.

– Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за два дні виступлю до Путивля, де зустрінуся з тобою і стриєм Всеволодом.

– Ну, от про все і домовилися!

Тут підвівся отрок, що сидів непорушно по праву руку князя Всеволода. Було йому літ чотирнадцять, але темні брови і густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.

– Княже, – промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і почав ламатися, – а мені ти дозволиш піти в похід?

Ігор пильно глянув на підлітка, і в його очах спалахнула ніжність. Це був його син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.

– Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! – з гордістю промовив князь, милуючись сином. – Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків. Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати! Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!

– Отче, який я радий! – вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя, поцілував його в плече. – Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!

Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.

Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє».

Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.

– Ти севрюк?

– Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш…

– Чому було?

– Половці дотла його спалили.

– Воно й зараз є… Правда, в ньому кілька хат усього… Але є!

– То, може, і з мого роду хто залишився? – скрикнув Ждан. – Ото була б радість!

– Коли-небудь дізнаєшся… А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута… Що ж ти вмієш?

– Руки й голову маю – то й умію немало… Чого не вмію – навчуся!

– Ось ти який! А все ж… Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?

– Біля коней я змалечку… А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея… Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!

– А ще що?

– Читати вмію і писати…

– Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?

– Був час і для цього, княже… Який біс хотів би, так біда навчила!

– Гм… Ти з простих смердів?

– З простих, княже.

– А хочеш із грязі та в князі?

– Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута… Чув про Славуту, княже?

– Ще б пак! Це ж мій учитель… Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?