– Усе просто, – сказав добрий вожатий. – Усе дуже просто. По-перше, потрібно вивчити гарну пісню – коли Голікова завтра ховатимуть, ми її заспіваємо всім загоном, а весь табір плакатиме!

– А чому гарну? Ми не хочемо гарну, Голіков був поганий! – закричали діти.

– Так потрібно, – твердо сказав добрий вожатий. – Такий закон!

– А-а-а! – погодились діти. – Тоді гаразд!

– Ну, то всі мерщій біжіть до музичного керівника! – прикрикнув Юрій Юрійович, двічі різко свиснувши у рожевий свисток, і малеча, випереджаючи одне одного, кинулася в клуб.

Всі діти того вечора виявляли неприродно підвищену люб’язність до Голікова. Катя навіть подарувала букет ромашок. Голіков, наляканий таким підозрілим перебігом подій, нічого не розуміючи, заліз під ковдру і тихенько жував там активоване вугілля, видане Юрієм Юрійовичем.

Наступний ранок почався з невеличкого конфузу. Якийсь хлопчина повідомив мамі, яка працювала куховаркою в табірній їдальні, що сьогодні зранку вони всім загоном готувалися до похорон Васі Голікова, який учора об’ївся вовчих ягід і після обіду повинен померти. Так, мовляв, обіцяв вожатий. Вони, мовляв, сьогодні зранку так чисто прибрали територію, так усе вимели, зібрали всі папірці, всі пластикові пляшки, бо прийде ж багато гостей, приїдуть батьки Голікова; тому вони в березовому лісочку неподалік навіть намітили могилку для Васі і навіть почали трохи копати яму… Мама-куховарка перелякалася до нестями і в розпачі підбігла до мене – я того дня чергував. Заспокоївши і маму, і сина словами: «Усе буде гаразд, не хвилюйтесь!» – я продовжив у захваті, правду кажучи, достойному іншого застосування, знімати проби з сьогоднішнього меню і через дві хвилини забув про обіцяну нами смерть Голікова. Як з’ясувалося після обіду, Юрій Юрійович також про все забув. Він ніжився в променях слави – директор табору виголосив його четвертому загону подяку за чудову конкурсну пісню, ідеально прибрану територію і підготовку ями для сміття. В результаті загін очолив залік соціалістичного змагання і отримав на дверцята в корпус маленького червоного прапорця з надписом «Лідер», яку не всі діти могли прочитати правильно, що часто викликало подвійне тлумачення і ставило під сумніви доцільність такої відзнаки.

Директор табору, Вась-Вась, людина надзвичайно обдарована музично, але на велику прикрість, схильна свою надзвичайність виявляти суто на весіллях, днях народженнях та інших пиятиках, ніяк не міг збагнути, чому це діти Юрія Юрійовича сьогодні співали так душевно, що всім хотілося плакати?

Після обіду ми сиділи на лавочці та спокійно обговорювали вечірню програму розваг для вожатих: пиво чи горілка? Але наші релаксації перервали грубо і безцеремонно – збентежений та розлючений четвертий загін всім числом навалився на Юрія Юрійовича. Попереду діти, заламавши руки за спину, вели Голікова. Той пручався, але не дуже, мав приречений вигляд і готувався виконати волю колективу, тобто померти тут і зараз. Та Васі ніяк не помиралося, навіть не болів шлунок, і це страшенно всіх дратувало.

– Юрію Юрійовичу, – ступивши крок уперед, розгнівано сказав Антон, – ви обіцяли, що Голіков помре після обіду! А він ще й досі живий!

– А ну-бо підведіть його до мене ближче!

Голікова підвели. Юрій Юрійович взяв його за замурзане, як завжди, підборіддя і уважно став роздивлятися обличчя.

– Ну, що, що там?! – оточивши нас щільним колом, штовхаючись і шморгаючи носами, кричала схвильована малеча.

– Він не помре, – оголосив свій діагноз Юрій Юрійович.

– Але чому?! – розчаровано видихнули діти. – Чому?!!

Кілька дівчат, здається, навіть заплакали від розчарування та несправедливості.

– Він попоносився. Це добре видно по обличчю. Таке буває. Рідко, але буває. Та це майже диво! – І Юрій Юрійович тричі свиснув у рожевий свисток. – А тепер всі геть бігом у ліжко, у нас тиха година! Я зайду через п’ять хвилин, і той, хто перший скаже, що таке оргазм, завтра не піде прибирати територію!

Справжнє життя в таборі кипіло ночами, коли діти спали. На першій зміні все проходило чудово, а от на другу нам звідкілясь видряпали нову старшу вожату. Тьотя мала добре за тридцять, буйний характер і неабиякий потяг до сексуальних пригод із молодими студентами-практикантами. Але молоді студенти-практиканти визначились зі своїми пріоритетами на цей музично-сексуальний сезон ще на початку першої зміни; у нас склався невеличкий, але дуже тісний колективчик, в якому кожен знайшов собі підходящу пару, а то й дві.

Першою жертвою старшої вожатої чомусь мав стати я. Вона прямо пояснила це тим, що завжди починає із фізичних керівників: мовляв, вони міцні тілом, але достатньо тупі. Я її розчарував, сказавши, що насправді навчаюсь на філологічному, а у фізруки потрапив через дефіцит кадрів, тому не достатньо тупий, але це її не зупинило.

– Я весь полк у Монголії обслуговувала! – гордо заявила вона, начебто цей факт повинен надати мені хисту та бажання.

– Я не знаю, як там у вас складалося життя у Монголії, – відповів я, – але особисто я ні в Україні, ні в Росії, ні в Казахстані, ні в Польщі, ні в будь-якій іншій країні світу вас не обслуговуватиму!

Проте ми серйозно недооцінили бойову та політичну підготовку нашої старшої піонервожатої. Дружини танкістів так просто не здаються.

Наступного ранку о шостій годині, коли всі ще міцно спали, вона прийшла в мою кімнату і спробувала залізти в ліжко. Я послав її куди подалі та перевернувся на інший бік. Тьотя повернулася, ніжно так мене покликала, а коли я розплющив очі й запитав, у чому, взагалі, річ, зірвала з мене ковдру і вилила трьохлітрову банку холодної води прямо на причинне місце.

Наступного дня їй на правах не монголів відмовили всі вожаті, окрім, на наше колективне прохання, Юрія Юрійовича. Тож коли ми побачили, як ввечері по вмитій чистим червневим дощем асфальтовій доріжці у шкіряному картузі та чорному плащі у напрямку клубу йде Юрій Юрійович, то з полегшенням зітхнули. Ми сподівалися, що він, єдиний серед нас, хто не мав дівчини, якось зможе приборкати старшу піонервожату: якщо не тілом, то, так би мовити, своїм високим духом. Зітхнув із полегшенням навіть директор табору Вась-Вась, який і сам небезпідставно побоювався потрапити під копита дикої степової кобилиці.

Але Юрій Юрійович зазнав фіаско. Після вечірньої прогулянки, ледь відбившись од палких обіймів королеви монгольських степів, він сказав: «Мужики, я не можу! Я як згадаю про монгольський полк, одразу хочеться дезертирувати!»

Із тієї хвилини в таборі розпочався справжній терор. Мирному нашому життю прийшов кінець.

І не тільки нашому – діти просто з ніг падали від нескінченної низки конкурсів, концертів, репетицій і такої іншої фігні, яка в нашому виховному процесі досі займала доволі незначну частку. Ситуація ставала дедалі драматичнішою. Та, слава богу, в місті жили друзі, які нічого не знали про славне бойове минуле старшої піонервожатої.

На наше прохання вони приїхали втрьох, узявши із собою дві пляшки горілки та настільну гру «Менеджер». Заманити старшу піонервожату до нашої кімнати виявилося нескладно, навпаки, вона прийшла залюбки. Ми з сусідом знайшли теплий притулок у своїх дівчат, і наші друзі почали грати зі старшою вожатою в «Менеджера», гру про наступаючий капіталізм та його суворі реалії. Закінчивши свою колективну справу рано вранці, саме перед планеркою, вони спокійно сіли в машину і поїхали додому. Хто з них виграв тієї ночі і скільки разів, ми так і не дізналися.

Того ранку на планерку, яка зазвичай проходила на літній відкритій естраді прямо посеред піонерського табору, завітав сам Вась-Вась. Чимось розлючений, очевидно, з добрячого похмілля, він довго вчив нас життю та педагогічному вихованню і допитувався, куди поділася старша піонервожата. Ми мовчали, бо в наші плани входило лише зробити приємне їй та нашим друзям, але аж ніяк не спровокувати сексуальний скандал. Ми воліли тільки того, щоб вона відчепилася від нас. Нема чого гріха крити, ми сподівалися, що після такої ночі вона нарешті вгамується і життя в таборі піде своїм звичаєм. На ранкову зарядку вже повибігали діти, а директор продовжував розпікати нас за недоліки у виховній роботі. Старша піонервожата все не йшла.