— Ні, — вперто заперечив Гельмут, — щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.

— Мой, не мороч голову, — відмахнувся Попеску, — хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.

— Це інша річ, — поблажливо розвів руками Гельмут.

— Продовжуйте, шефе, — дозволив Кароль.

— Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.

— Чому жандарі? — здивувався Кароль.

— Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати — «шмайсери» і «томпсони», може, навіть — кулемет, а це вже загроза державній безпеці.

— Та ми не проти, — усміхнувся Гельмут, — аби під бандитські кулі лізли жандарі.

— Но-но, — буркнув шеф, — це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.

— Та вже ж, — зітхнули детективи.

Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і — все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.

Срулек дуже втішився з таких поважних клієнтів, і за півгодини Кароль і Гельмут познімали свої дорогі капелюхи, скроєні за паризькими взірцями костюми з англійської матерії та італійські доброї шкіри черевики з дірчастими візерунками, а натомість одягнули запропоновані Срулеком маленькі зелені капелюшки з павунами, тобто з павичевими пір’їнками, дешеві штапельні костюми: Кароль — ясно-коричневий, Гельмут — темно-зелений, грубої шкіри жовті широкі паски, шовкові сорочки: Кароль — блакитну, Гельмут — малинову, чорні хромові чоботи, халяви яких зібрали в «гармонію», і трохи напустили наверх штани. Револьвери свої детективи позасували за паски за спиною, у праві кишені піджаків поклали бронзові кастети, а за халяви чобіт позасували португальські ножі з викидними лезами. Потім узяли візника і поїхали в Садгору. Біля мосту через Прут звеліли візникови зупинитися і чекати, а самі вийшли на трамвайну зупинку і, вдаючи, що чекають на трамвай, запалили по цигарці «Салем № 6». Через якийсь час вони побачили ганчірника, що їхав своєю фірою з одним конем у бік Садгори.

— Він!

— Точно.

Детективи жестами зупинили фіру, підійшли і спитали ганчірника — вусатого неголеного дядька у простому повстяному капелюсі, на якому стрічку замінювали масні плями від поту:

— Чи пан має на продаж глиняні півники-свистунці? — запитав Кароль.

— На продаж нема, півник йде за кільо лахміття, — відповів на пароль аґент кримінальної поліції Фока.

— Честь, колеґо!

— Честь.

— Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?

— Аякже.

— За якусь годину будеш там сидіти і пити пиво і що би ми не робили, не устрявай, потім ми покажемо, кому сісти на хвіст.

— Гаразд.

… Два лайдаки у зелених капелюшках і хромових чоботях ввалилися у корчму «Два когути», як п’яні вуйки до кумової стодоли. Замість «Добридень» вони вигукнули «Курва-мама!» і «Футуз-мете!» Корчмар Дьордій Клейман, який уже щось видів на своєму віку, тяжко зітхнув: батяри! А коли побачив, що вони немісцеві, зайшливі, прибульці, то зітхнув ще раз.

— Мой, ти, — звернувся один з капелюшників до Дьордія, — горівка в тебе моцна?

— Моцна, пане, як шпірт, — лагідно відповів корчмар.

— Дай пів ока, — звелів один з батярів, сідаючи за дубовий стіл без скатертини. — А що маєш заїсти?

— А що панство би хотіло? — корчмар демонстрував дива пацифізму.

— Кармонадлі з кодкодриля маєш?

— Перепрошую, не дочув, — знітився Дьордій.

— Та ти, курва-дошка, глухий, як зозуля, — кинув батяр, — дай нам кармонадлів з кодкодриля, але борзо!

— Перепрошую, панство, але цієї страви нема, — вибачливо розвів руками корчмар.

— Видиш, — повчально сказав другий батяр, — а ти питаєш, що би ми хотіли. Принеси селедця із зеленою цибулею і не витріщайся так!

Прибулі батяри не стільки пили, скільки робили колот: швендяли корчмою, перекидали лави, чіплялися до інших небагатьох відвідувачів, які, уздрівши таке, швидко доїдали-допивали замовлене і покидали гостинних «Двох когутів». Корчмар Дьордій впав у глибоку задуму. А батяри не вгавали. Але коли вони побачили, що рудий хлопчина з бігаючими очима, що пив зельтерську воду з малиновим сиропом, добре їх обдивившись, вибіг з корчми, трохи заспокоїлися. Зате ще більше стривожився корчмар.

Батяри замовили гарячої курячої зупи з тістом і почали неквапно її хлебтати. Скрипнули вхідні двері, корчмар зблід, але це ввійшов лише ганчірник і сумирно попросив:

— Дайте гальбу пива.

Корчмар дав. Не встиг він ретельно витерти шинквас, як увійшло четверо міцних вусатих хлопців, теж у зелених капелюшках з павунами і хромових чоботях, зібраних у «гармонію». Корчмар крадькома перехрестився. Це були місцеві батяри.

Якщо замовлять пива, подумав корчмар, то будуть битися на кулаках, а якщо горілки, то — будуть різатися. Місцеві батяри замовили і пива, і горілки.

Вони сіли за сусідній з прибулими стіл і випили по порції. Потім один з них запалив контрабандну цигарку «Казбек», підійшов до столика прибульців, випустив дим їм у обличчя і сказав:

— Дайте закурити, лайдаки!

— Що? — запитав один з прибулих.

— Що, глухий? — місцевий випустив тому ще одну цівку диму в очі. — Кажу, дай цигарку!

— На! — сказав прибулий, взяв миску зупи і вилив її на голову місцевому. Той заревів і витягнув з кишені кастет, але, діставши таким же кастетом у перенісся, закривавлений гепнувся долілиць на підлогу. Його товариші кинулися до прибульців. Почалася жорстока бійка. Прибульці, ставши спинами один до одного, успішно відбивалися. Місцеві повитягали з-за халяв ножі. Прибульці теж. Облитий зупою місцевий пробував вставати, але удар шпіцаком чобота прибульця в зуби залишив його спочивати на підлозі. Отже, троє на двох, з ножами. Місцеві намагалися оточити прибульців, але один з них зачепив місцевого по животі ножем, хлюпнула кров. Місцеві на якусь мить завагалися, цього було досить, аби прибулі шворкнули ножем ще одного місцевого по руці, а іншому дали втекти у супроводі удару кастетом в потилицю.

Ганчірник, який, попиваючи пиво, спостерігав бійку, зустрівся поглядом із одним з прибулих, той ствердно опустив повіки, ганчірник поволі вийшов з корчми.

Прибульці повідбирали у побитих-порізаних місцевих ножі й кастети і оглянули рани — в одного з розрізаного черева вивалювалися кишки, а в іншого рука мертво теліпалася.

— Корчмарю, — звелів один з прибулих, — дай їм чисті платинки, хай зупинять кров. А де тут є телефон?

— У примарії, пане.

— Біжи, виклич до них возика рятункового.

— Панове, — виходячи з-за шинквасу, зашепотів корчмар, — це, звичайно, не моя справа, але я би радив вам якнайшвидше звідси забиратися, бо зараз сюди прийде ціла бранджа цих гайдуків, до того ж з ґверами.

— Добре, — сказав прибулець, — пришли нам швидкого візника.

— Та візники, ади, під корчмою чекають, панове, їдьте борзо, заради Бога!

Прибулі неквапом пішли до виходу. Дорогою вони дали по шпіцови в живіт облитому зупою, що зробив ще одну спробу підвестися, і вийшли.

Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, — Рінґпляц.

Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:

— Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.

— Честь, колеґо!

— Честь! — Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.

— Є! — відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.