Нарешті він натрапив на широкі двері й знайшов на них ручку у вигляді саламандри. Отже, то була вітальня. І коли відчинив двері, то побачив, що у кімнаті ясно й світло лине з величезних до підлоги вікон. Але то було не сонячне світло. Величезна пожежа вдалині — ось що освітлювало вікна. Горіло місто. Хоч уночі не видно диму, то було моторошне видиво: наче палали Содом і Гомора вкупі, наче Єрусалим, захоплений хрестоносцями, наче пекло, що його бачив у своїй уяві Данте. То було вражаюче і нереальне видовище. «Я сплю, — подумав Герман, — і я оглух уві сні». Він відчинив вікно, щоб почути бодай якийсь звук, бо найстрашніше було не полум’я, що заповнило увесь обрій, а тиша поруч. Вона огортала його наче периною, придушуючи навіть голос.
В обличчя війнуло теплим повітрям. Унизу були темні кущі, яких не досягав відсвіт далекої пожежі. Герман похитав головою. Так багато води, місто стоїть на воді, а ніхто не гасить пожежі. Він беззвучно зачинив вікно, і раптом тишу прорвало:
— Бам, бам, бам!
Це озвався годинник у вигляді бронзового фавна.
Герман прокинувся. За вікном падав дощ, справжня червнева злива. Духи покидали будинок і вертались до лісу, в болото, в дюни. Від усього сну в пам’яті Германа залишилась заграва над Кенігсбергом, а в душі відчуття, ніби щось у цьому світі зрушилось.
ЮЛІЯ:
Для мене війна скінчилася. Війна з недугою. Я вже ніколи нікуди не вийду, лише з цього тіла. Найгірше те, що я майже свідомий того, що відбувається довкола. Трохи гірше бачу, трохи гірше чую, можу поворухнути лише лівою ногою та лівою рукою. Говорити не можу, бо гортань частково паралізована. Я знаю, до чого воно йде. Мій батько теж мав удар, це в нас родинне. Він не лежав довго. Рівно стільки, скільки могло витримати його серце.
…Юлія зіщулилася в кутку підвалу, їй холодно в закороткому осінньому пальтечку. Дідусь вкритий двома ватяними ковдрами, рука ковзає по брудній пошивці, шкребе. Учора нагорі щось обвалилось, шмат стіни, і через двері тепер не вийти. Утім, вона не збирається звідси виходити. У їхньому сховку, де вони провели два місяці, є вода, що капає з тріснутої труби, трохи палива для грубки, десяток пророслих картоплин і два сухарі. Діда годувати не треба, він ледве може проковтнути півложечки води. Вона вже тиждень сама з дідом у підвалі їхнього будинку. У діда то вже другий удар. Після першого він ще трохи ходив і говорив дещо нерозбірливо, а два тижні тому з ним трапився другий удар, просто тут, у підвалі, і мама сказала, що то вже УСЕ. Тобто дідусь помре. Але мама померла раніше. Ні, її вбили оті свині. Вона не могла сама викинутися з вікна. Оскільки дідусь теж мав незабаром померти, Юлія сказала йому, що маму вбили. Він зрозумів. Хотів щось сказати, але не міг. Тепер вони вже тиждень тільки удвох. Юлія і дід.
«Це я винен, — думає паралізований старий. — Я зв’язав їх, і вони не могли піти. Через мене загинула Марта, через мене опинилася у пастці Юльхен. Моя чудова онука, моя найбільша радість. Шульци могли її взяти з собою. Але чи можна довіряти Шульцам, чи будь-кому в такий час? У них своя дитина. Якщо доведеться обирати між двома… Проклятий світ, де взагалі постає питання подібного вибору».
Під ним мокро. Юльхен мусить тепер це робити сама, усе, що робила її мати. Він почуває пекучий сором, що його витирає, миє, підстеляє йому пелюшки ця бідолашна дитина. Онуку він завжди шкодував більше, ніж дочку. Він саме Юлії розповів свою невеличку таємницю. Він боявся, що Марта не зважиться і не розповість про це дочці. В неї завжди була вперта вдача.
Тут справжнісінький склеп. Не треба буде ховати його тіло — досить залишити усе як є. А він не мусить лежати поруч з дружиною, це все дурниці. Він і Крістіна зустрінуться в більш приємному місці, ніж той замшілий старий гробівець на цвинтарі.
Тут не місце дитині, чого доброго можна й на сухоти заслабнути. Юльхен не було ще й десяти, коли почалася війна. Він збирався, коли онуці виповниться шістнадцять, повести її в оперу й подарувати перлове намисто, Крістінине намисто. Не можна нічого планувати заздалегідь. Але тепер він подбав про те, що врятує їй життя. Вона запам’ятала його уроки виживання. Коли він помре, вона буде обережною. Стане ще більш непомітною, тінню від муру, тінню від яблуні. З нею все буде гаразд.
«Мене нема», — каже Юлія подумки, коли згори починають сипатися дрібні камінці й з вулиці чути чужу мову й сміх. Це завжди допомагає, коли страшно. Коли мама лежала на землі, лицем донизу й спідниця в неї задерлася, вона теж сказала «мене нема», заплющивши очі, а коли розплющила, на землі не було вже нікого, тільки трохи замерзлої крові. То могла бути чия завгодно кров. То могла бути взагалі не кров. А вночі в дім вцілив снаряд, і не залишилось того вікна, з якого мама… Тоді можна було ще вибратися з підвалу. Підвальне віконце Юлія заклала цеглою, одну цеглину вона виймала, аби було світло удень. Вона знала, що не вийде звідси, доки все не закінчиться. Не там, нагорі. Там війна вже закінчилась, майже закінчилась. Але життя її дідуся ще триває. Здається, йому нічого не болить. Так казала мама. Дідусь просто перетворюється на камінь. Коли камінь дійде до серця, дідусь помре. А вона піде до маминої сестри, тітки Агнеси. Їй є куди піти, будьте певні. Їй пощастило, що на світі є тітка Агнеса. Правда, це далеко, в селі, але вона обов’язково дійде.
Щоразу, коли мама виходила на вулицю, то цілувала її й дідуся. Якось вона сказала:
— Зараз війна, Юльхен. Ми можемо втратити одна одну.
Спершу в підвалі було їх багато. Жінки та діти, здебільшого. Нагорі було лишатись небезпечно. Потім усі виїхали, як тільки було можливо. Але вони не могли через дідуся. Мама хотіла, щоб Юльхен забрали з собою Шульци, але дідусь був проти, і сама Юлія не хотіла. Їй не подобалось, як Шульц-старший дивився на неї. Та хоча б Шульци були справжніми янголами, вона не поїхала б з ними. Шульци вибрались останніми, і хтозна, що з ними трапилось. Могло всіляке трапитись. Але їм утрьох було краще, ніж з Шульцами, — це точно.
Дідусь хрипить останні два дні. Йому важко дихати, але в нього сильне серце. Він помре, в цьому Юльхен не сумнівається. Мама так і сказала: «Це вже все». А мама ніколи не казала їй неправди. Вона розповіла навіть, коли загинув тато, десь в Україні. Два роки тому. Щоправда, тато не був уже тоді чоловіком мами, вони давно розлучилися, але все ж він був її татом. Він повертався, отримавши відпустку, до своєї нової родини, і потяг обстріляли. Він згорів, її тато, а чи загинув миттєво — цього мама не знала. Але якби тато був живий, він подбав би про неї, забрав до Берліна.
З невеличкого отвору просочується синювате світло. Можна розпалювати грубку. У темряві дим непомітний.
Дівчинка не знає, як виглядає тепер її вулиця, й ціле місто. Кучугури попелу, купи обгорілої цегли, погнуте залізяччя. Від їхнього триповерхового багатоквартирного будинку залишилась одна стіна. Іншим будинкам пощастило більше, але кожен зазнав руйнації. Завдяки чавунній грубці, що її перенесли до підвалу, вони змогли пережити цю страшну зиму. Труба спрямована в дальший кут, де в темряві, за фальшивою цегляною стіною — металеві двері. Дідусь колись жив тут, доки не переїхав до маленького тихого будиночка в передмісті. Він розповів Юлії, коли знову повернувся сюди, півроку тому. І коли з ним трапився перший удар, віддав Юлії ключ. Юлії, а не мамі, ніби знав, що Юлія може ним скористатись. Вона виймає цеглини зі стіни кожного дня. Залишилась половина. Ключ у неї в кишені пальта. Великий і важкий, але його можна загубити, якщо не носити завжди при собі. Вона піде звідси, як тільки дідусь помре. Вона буде з ним до кінця, хоча ніхто її про це не просив.
Дров уже не залишилось. Юлія збирає тріски, шматки вугілля і час від часу кладе до грубки книжки. Ті, які не викликають у неї жодних почуттів. Цього разу вона палить Фіхте. Хто буде наступний? Ось товстий Спіноза — «Етика». Ага, це той, що шліфував лінзи, аби заробити собі на життя. Бідолашний Спіноза! Ні, хай наступним буде Декарт. Дівчинка завмирає, прислухаючись до того, як озветься у ній Декарт. Ага, cogito ergo sum. Дякую, що нагадали, месьє Декарт. Звісно, я не спалю вашу книгу.
