— А не за Богом. І навіть не за великими умами… Сократ, Геґель — все десь там, або затюкане, або… ніби приїлося. Чи не навмисне йде оглуплення людей, щоб були покірні.

Борис зрадів, що дорога сковзнула з крутої стежки. Врешті, він вже й сам давно думав так, як Дробот, а все ж… Та й боявся за роботу, дуже вже він ішов направці. Взагалі, розбалакались люди у «відлигу», попустили супоню, а її вже знов затягують.

— Так, нині нові орієнтири, нові кумири. Тих позабували. Або самі зійшли з путі. Скільки великих людей розпочинало дорогу славно, а кінчали як… Якщо та дорога обривалася для них рано, не встигли проявити себе вповні, то їх і славлять. Але я хотів сказати про інше: яка недосконала людина перед травою і жайворонком, чому світом володіють люди, такі жорстокі, такі захланні, а не солов’ї чи бодай сороки.

— Бо люди розвинули розум. А він — зло. І вони роблять зло. Одні іншим. Нашим людям його за віки зроблено найбільше. Нація, яка ніколи не знала волі, спить у рабстві. Для неї все ясно. Для людей, у яких немає питань, все ясно з підручників. Учителі це вдовбують у голови учням, бо самі такі. От ти кажеш про зло. Хто мені яке зробив добро? Я зло тільки й пам’ятаю. І я був таким: наші діди й прадіди йшли «За царя і отєчєство», а я «За Родіну, за Сталіна». І йшов щиро. Поки не почав дещо кумекать.

— А кажеш: розум — зло. А все-таки, наостанок у мене є до тебе запитання: де справжня країна, тут, де асфальт, де скрізь гасла, шипуча вода з сиропом, чи там, де копають картоплю?

— Не знаю, — знизав плечима Борис.

— Ні там, ні там. Ну, бувай… Таки одужуй, ти ще треба родінє.

Збурив думки Дробот, таки збурив. Немає з ким ними поділитися, немає кому їх розвіяти. Та я й не з тих, які люблять виливати душу. За конфігурацією душі я спостерігач, а не діяч, хоч і вкручений в терпкий час, в діяння. І живу я не в свій час, я виріс на творах Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Васильченка, думкою ще й зараз живу в селі, ношу хмиз із лісу, сапаю город, кошу сіно в Липовому. Мабуть, я не боєць… Мураха, навіть побачивши себе у збільшувальне скло, знає, що вона мураха. Я несподівано сягнув висоти, посади, але знаю… Нічого я не знаю. І не бачу виходу. Шугнути б у якусь шпарину в паркані й так сидіти. Древні казали: найкраще жити над річкою, біля пасіки, читати мудрі книжки і думати. Але яка річка, яка пасіка! В колгоспі, де жене матюками на роботу бригадир. Немає в нас у паркані таких шпарин. Бо й не паркан у нас, а колючка. А ще ж… сам собі не зізнаюся… Хочеться бути на висоті. Досягнути чогось. Реалізувати себе. Перед рідними, дружиною, знайомими. Марнославство веде нас. Бо інакше: чого я, чого прийшов у цей світ? Людина слабка… Завжди себе виправдовує.

Несподівано заснув, і приснився сон: степ, ковила, в блакитному небі лазурові хмарки. Кінь під сідлом розгнузданий пасеться. А я лежу в ковилі. Зоддалік, од горизонту, наростає гул, він все дужчає, дужчає, набирає сили. Гул від кінських копит. Половці, татари? Треба мерщій утікати. На коня й гатала, навскач. А я не можу підвестися, щось мене тримає, прив’язало до землі, і не можу поворухнутися.

…Мене врятував дзвінок. Знову хтось дзвонить у двері. Відчинив. Увійшов Романчик — однокурсник… «ласкавий і тихий, — за Плужником, — як сосновий у безвітря ліс». Він і справді був ласковий і тихий, ніяковий, червонів як дівчинка, не ходив з нами після одержання стипендії до пивниці, я ніколи не бачив його з дівчиною й був упевнений, що він не одружиться. А він раптом на п’ятому курсі одружився з старшою від себе на десять років аспіранткою і вищою на цілу голову.

А дивина в тому, що Романчик був під добрим хмелем. Здебільшого отакі люди, незвичні до горілки, випивши, дурникувато посміхаються, а Романчик був темний як ніч.

— У тебе є випить? — вперся він п’яними очима в мене.

— Тобі вже досить…

— Тобі що, жалко, жалко для товариша… Може, в мене… мене…

Мусив поступитися.

— Отам на кухні вгорі перша шафовка від дверей. Відчини праву стулку.

Роман двері до кухні не зачинив, я бачив, як узяв пляшку, налив більш як півсклянки і випив. Його одразу розвезло.

— Чого це ти, Романе?

— Чого, чого… мені… мені не можна жити. Я не мушу жити…

Злякався: мабуть, у Романа якась фатальна хвороба, й він дізнався про неї.

— Не маю права жити. Я негідник. Я падлюка…

— Що, що з тобою, брате?

— А те… — Й він важко опустився на стілець… — От я… поїхав до себе додому, у Вінницю, і здуру повіз із собою роботу Зоца. Й дав почитати одному знайомому, викладачеві педінституту Борщу. А нас одразу прищипнули.

— Хто?

— КДБ. Ти ж знаєш, вони за нею полюють. Мене притисли, і я злякався. Й сказав, у кого взяв і кому дав… розкаявся. Ну, мені у нас на закритому засіданні райкому — сувору догану. На закритому, навіть у мене на роботі, в інституті, у парткомі нічого не знають. А Борщ затявся: каже, мені її підкинули в поштову скриньку. І ні руш. Підкинули, і все. Тоді йому сказали, хто її йому дав. І виключили Борща з партії. І звільнили з роботи. В нього троє дітей і хвора мати.

Роман заплакав.

— І це я, я… Падлюка я, падлюка.

— Та заспокойся ти, Романе. Вони, напевне, й так знали.

Я знав, що всіх, у чиїх руках побувала та робота, взяли в шори, в основному це були молоді люди, їх було багато, вони йшли за тією першою хвилею щільною стіною. Всіх їх порозсилали по районах, де секретар райкому — як Іван Грозний, а начальник КДБ у п’ять разів крутіший за Бенкендорфа. Й вони садять картоплю, годують кабанчиків і викладають мову та літературу, в основному російську. Трьох-чотирьох посадили. А Роман… Роман законослухняний, виконує всі приписи, активіст… Ще згодиться.

Роман пішов схлипуючи. А я міцно задумався: цих садять, а Зоц як працював у мене в журналі, так і працює.

На каштанах листя порижіло, опадало, дуби стояли таємничі, язичницькі, здавалося, он з-під тих віт зараз вийде Див, або Сварог, або Велес, між дерев бродили тіні, про щось шелестіли. З-за Дніпра долинали сумні запахи осені, місто пахло древністю, спокоєм. А на землю вже лягали тіні. А в блакитному небі хмарина була така біла, аж здавалася срібною. Довкола — тиша. Сакральна тиша. Й чомусь небезпека. Її відчував. Вона — скрізь. Млість у природі, ні шурхоту, ні звуку. Тремтить душа. Борис вертався з бібліотеки горбами — своїми улюбленими місцями. Між цих дерев, між цих віт ще таїлися його давні переживання. Його любов. Біля сходів на Хрещатик трохи не наштовхнувся на свого викладача, керівника дисертації Руслана Герасимовича Шкурбу. Той обняв його, доторкнувся до щоки — таку має звичку, всіх обціловувати. Потім Борис назве цей поцілунок поцілунком скорпіона. Руслан Герасимович — Борисів викладач, але він не старий, старший літ на п’ятнадцять-двадцять, він з тих, хто прийшов з війни, і, збагнувши, що нині потрібна вища освіта, швидко покінчали університети та інститути, а потім і аспірантури. Ще якийсь час ходили у шевйотових гімнастерках, підперезаних офіцерськими ременями, в кітелях, вони посіли кафедри, посади секретарів партбюро, членів парткому. Вони були дуже дружні, їх боявся декан, — могли протягнути на партзбори ребрами по сухоземлі, — і боялися старі викладачі, щоправда, тих викладачів залишилось мало: одних репресували в тридцяті, позвільняли, а хто залишився, доживав на уламках науки, читав античну історію та історію середньовіччя, а ці — марксизм-ленінізм, діалектичний та історичний матеріалізм. Для цього достатньо було добре проштудіювати четверту главу історії партії (що не вкладалося до голови — визубрити), трохи розрізняти суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм і лаяти їх однаково, трохи не матерними словами. Чим дужче, тим краще, тим ти ідейніший. Таким був і Шкурба. Борис, лояльний до всіх за натурою, ладив зі Шкурбою, на випускному банкеті виголосив перший тост за свого вчителя, й тепер, коли стрічалися, приязно перекидалися словом-другим. Але цього разу Шкурба взяв Бориса за ґудзика на піджаці й відвів трохи в сторону. Примруживши очі, сказав: