Хрипить радіо, кричить телевізор, галасують на вулицях кияни, витанцьовують, радіють, на Хрещатику мітинг — в космос злітала перша людина — радянський громадянин Юрій Гагарін. А в грудях у Бориса туск: тепер тиск посилиться, тепер ще менше можна буде надрукувати правди: «Ми он попереду всіх, а ви про якісь невикопані буряки в колгоспі…» Він почувався роздвоєним: і справді радісно, що звершилася велика людська мрія, хіба про це не думав, і воднораз знав, чим це обернеться для спроб сказати якусь правду, для всієї преси. Було досадно, й на себе теж.

Забігла Ліля, співкурсниця Діни, киянка. Манірна, макіяж у два пальці, туші на віях по кілограму. Вертихвістка, їй здається, що всі чоловіки пасуть її очима. Ще на другому курсі вийшла заміж за студента, який швидко зробив кар’єру: «Я на него сразу положила глаз, этот пробйотца».

— Ну як ти тут?

— А нічого. Сад під вікном. Як твій?

— Нормально. Працює.

— Нормально — це що? Який він у постелі?

— Доводиться іноді відбиватися.

— Ой, якби мені такого. А мій… Якщо не розгойдаю, не зґвалтую, то спатиме всю ніч. Ніколи не думала, що є такі мужчини.

Діна усміхнулася, згадала, як у селі сусідський парубок привіз дружину киянку і його мати жалілася сусідці (а Діна підслухала):

— Ну, таку курву привіз, таку курву, не повіриш, гола-голісінька до нього в постіль лягає.

— Не може бути.

— От хрест і Бог. Я підгледіла. А він її любить.

— Ну, без цього можна й обійтись, — Діна. — Он Діоген казав, що любов’ю займаються тільки ті, кому нічого робити (вичитала з Борисової книги).

Прийшов Борис. Втомлений, похнюплений, холодно привітався з Лілею, він її недолюблював.

— Борисе, що будеш їсти? Є смаженя, салат…

Борис усміхнувся.

Коли він одружувався, то був упевнений, що Діна ніколи не стане хазяйкою, господинею. Міряв її по інших сільських дівчатах. Вона не топила печі (топила бабуся, проворна й шпарка, чистюля), майже не сапала город, не доїла й не пасла в черзі корову — вони отримували, як на село, чималу пенсію за загиблого батька. І Параска Юхимівна наймала пастуха. А тепер бачив, що щасливо помилився: Діна тримала квартиру в чистоті. Варила обіди, прала білизну, ну, господиня не найвищого штибу, а на середню тягне.

— Поїм пізніше.

— Тоді я зготую вам кофе.

— Не кофе, Діно, а каву, — поправив Борис.

Ліля блиснула очима.

— А ти, Боря, націоналіст.

Рвонулося: «а ти дурепа», одначе задавив, мовив крізь стиснуті зуби:

— Я українець.

— І я українка. І люблю Україну.

— А звідки видно, що ти українка? Може, ти туркеня або папуаска. І твоя любов… до речі, по-російськи любов — усе: я люблю матір, я люблю дівчину, я люблю пожрати й навіть, вибачай, люблю посидіти в туалеті. Іноземці, які починають вивчати російську мову, жахаються від такої любові.

— А у вас?

— У нас: я люблю пожрать, але я кохаю дівчину.

Діна мовчки вийшла в коридор. І Борис уперше запитав себе: «Діно, з ким ти?» Він не знав, що й оця коротенька перепалка ляже в його течку в таємній установі.

Ліля пішла. Борис не повертався до тієї перестрілки. Не знав, що скаже Діна, а головне, він з самого початку поклав не передавати їй своїх гризот, не перетягувати її в свій бік: досить йому гризот власних, власних болей, нащо вони їй.

Борис купив і почепив на стіні картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Він любив ту картину, подовгу вдивлявся в неї, в ті характерні, виразні обличчя, й бачилась йому десь поруч Запорозька Січ, і Дніпро, й степ за ним, де лисячим хутром гнеться під вітром ковила, а з неї, махаючи крильми, вилітає хохітва, де дикі тарпани мчать у траві й з неї ж виглядають вузенькі очі татарина, а на могилі зорить з-під долоні козак… Й сам бачив себе козаком, і сам стояв у бекеті й видивлявся, чи не зачаївся десь ворог. І йому снився степ, і по степовій дорозі біжить незасідланий кінь, а він біжить позаду, й волає, і просить коня зупинитися, бо он ген-ген позаду скаче татарський чамбул.

…Він скаче й тут, майже щодня, невидимий, але від того не менш небезпечний.

До кабінету зайшло двоє, чимось невимовно схожі між собою, хоч один чорнявий, худорлявий, другий — білявий, статний, мабуть, схожість у виразі очей: пильних, уважних, але й ніби непевних; передній, худорлявий, дістав з кишеньки посвідчення: капітан КДБ Юрков. Він і розпочав, без будь-якого вступу:

— До вас мав надійти критичний матеріал з села Громи Тернопільської області від Ящука Полікарпа Григоровича, «Сліпці» називається.

— Критичний матеріал? — Отже, це по відділу критики. — Ходімте.

Борис привів їх до Дробота. Сказав, хто вони й що запитують «Сліпці».

— Кажете, Ящук? «Сліпці». Не було такого. Про всяк випадок я ще передивлюся. — Погортав учнівського зошита. — Ні, немає. Та я й так пам’ятав би.

Вернулися до Борисового кабінету.

— Дайте нам журнал реєстрації надходжень.

Борис пішов і взяв у секретарки широкий тлустий журнал, де реєструвалися надходження всіх рукописів і відповіді на них. Кадебісти сіли за приставний столик і почали гортати журнал. Перший раз швидко, а другий — з лінійкою, пересуваючи її по рядках. Не знайшли.

— Мабуть, ще не надійшов. Ось вам наш телефон. Коли надійде, повідомте.

Вони пішли. І враз Борисові ніби полуда з очей спала: він згадав, що Дробот приносив йому цих «Сліпців».

— Що з ними робити?

— А що?

— Почитай, хоча б один розділ.

Борис прочитав. Це була оповідь про концтабори, не ті, сталінські, а нинішні. (СРСР заявив на весь світ, що в нас політичних в’язнів немає.) Розпочиналася оповідь з того, як з воріт табору виїжджає вантажна машина з тирсою і троє кадебістів штрикають тирсу довгими металевими списами, чи не причаївся там на дні в’язень.

— Ну, що будем робить? — знову запитав Дробот.

— Сам розумієш. Негайно одішли автору за адресою.

У Бориса взагалі погана пам’ять на прізвища, й оті Ящукові «Сліпці» просто загубилися в ній. Тепер же… Тепер же краще помовчати. Та й не стане він донощиком. Кадебісти прийшли через три дні. Й знову дивились журнал надходжень. Й знову нічого не знайшли. То була якась містика, якесь наслання, недарма — «Сліпці». Бо приїхали кадебісти з Тернополя й одразу знайшли в зошиті реєстрації запис. Він був серед інших, нічим не прихований. І записано, що автору рукопис повернено Дроботом. Зажадали відповідь Дробота. Він писав: «Шановний товаришу Ящук. Ваш матеріал цікавий, але він нам не підходить. Повертаємо рукопис».

За ту відповідь Борису був «втик» з ЦК. За те, що, мовляв, приховали і за таку відповідь.

Не встигли відітхнути від «Сліпців», як заварилося з іншим рукописом. Його приніс професор довоєнних часів Опанас Захарович Литовка. В рукописі розповідалося про університет тридцятих років, зокрема про тридцять сьомий, які тоді ідеологічні градобої стояли, як забирали людей, як жили їхні сім’ї. Написано так, що одірватись не можна, хоч здебільшого й про дуже тяжкі справи. Ось історик літератури, комуніст, який перейшов із Західної України, з Польщі в Радянський Союз. Він і далі працював на більшовиків, навіть і як таємний агент. Переходив кордон туди-сюди. Далі попав під підозру. Був викинутий зі стромовини — бистрини життя. Від нього всі відцуралися, його не навідували — тоді ніхто не заходив до тих, хто попав під підозру, — він помирав удома. У нього була така ж хвороба, як і в Миколи Островського: спочатку відмовили ноги, руки, далі — тулуб, поверталася тільки голова на шиї, а далі відмовила й шия. І ось він лежить на голому матраці посеред кімнати, й ще на підлозі стоїть телефон, все інше дружина продала, аби виручити якісь гроші на життя. А потім — смерть. Й стало ще страшніше (що є страшніше за смерть!), не було як поховати. Останній раз, як він ішов через кордон на той бік, то здав у НКВД пашпорт, а тепер без пашпорта не ховали. Дружина божеволіла. Її брат бігав по інстанціях. Врешті-таки повезли ховати: за катафалком, запряженим рябою конякою, йшла дружина (її брат побоявся) і ще двоє обтріпаних дядьків — їх прислали з поховальної контори винести труну.