Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає.

«Лѣтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукопису, що колись належав Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря летописец о княжениі»). В науці літопис цей звичайно і називається Іпатським, або Іпатіївським, хоча він має свою власну назву, яка точно розкриває його зміст. Власне, можна говорити — і то на підставі лише давнього місця зберігання рукопису — про Іпатський список «Літопису руського». Нині рукопис зберігається в Ленінграді, у бібліотеці Академії наук СРСР під шифром 16.4.4.

«Літопис руський» — це книга великого формату (ЗО X 23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису, де текст розташовано у два стовпці, 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша) по 8 аркушів; але 5-й зошит має 7 аркушів, 8-й — 6, 10-й — 3, 14-й — 6, 40-й — 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш п’ятого зошита; він мав бути між арк. 40 зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації. Отже, літопис дійшов до нас у задовільному стані.

Коли книгу копіювали, и було розшито і розділено між чотирма переписувачами. Всі працювали одночасно. Однією рукою переписано арк. З–40 (перші п’ять зошитів); другою — арк. 41–103 (зошити 6–14), перші п’ять рядків 104 арк. І арк. 198–212 (зошити 27–28); третьою — арк. 104–197 (зошити 15–26); четвертою рукою переписано арк. 213–307 (зошити 29–40). На арк. 2–2 звор. пізніше кіновар’ю в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батыєва». Із арк. З (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини, інші — через окремі пошкодження в оригіналі, з якого переписували книгу, місцями через поганий папір самого Іпатського списку тощо. Є прогалини на арк. 304 звор. І на арк. 305; постали вони тому, очевидно, що було втрачено або переплутано аркуші оригіналу. Рукопис має численні приписки на берегах, які треба поставити на своє місце в тексті. Зроблено немало інших виправлень, при цьому й пізнішого часу.

«Літопис руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список (кодекс) скопійовано на півночі Русі з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбниковський список (колись належав коломенському купцю Хлебникову), який нині зберігається теж у Ленінграді, у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром F IV № 230. Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено на Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський. Тут немає, зокрема, датування в останній частині літопису, якого, отже, не було і в самому зведенні початку XIV ст., бо не було і в авторських протографах. Хлєбниковський кодекс допомагає в багатьох місцях відновити пропуски та виправити інші дефекти Іпатського списку. Є ще інші, пізніші списки «Літопису руського», але вони похідні від Хлєбниковського.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («Повѣсть времениыхъ лѣтъ»), Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Історія створення літописного зведення початку XIV ст. є проблемою дуже складною. Так само складним є питання про те, коли і як постала кожна з частин літопису. Про це існує величезна література, висловлюються різні погляди, дискусії тривають, і тут варто сказати лише в найзагальніших словах, як виникнення літописної справи на Русі взагалі й нашого літопису зокрема уявляють нині.

Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) постало в Києві у 996–997 роках. Його склала, мабуть, група світських та духовних осіб із оточення Володимира Святославича.

Далі в літопису йдуть 16 років майже без історичного матеріалу (998–1013), а тоді маємо детальний опис подій 1014–1017 років із Ярославом Мудрим у центрі. Ярослав у ті роки князював у Новгороді й при ньому тут, очевидно, і були зроблені ці записи. Продовжувалися вони й далі, коли в 1018/19 році Ярослав остаточно укріпився в Києві. Оформились вони зведенням, що виникло десь між 1054–1060 роками і довело розповідь до смерті Ярослава. У цьому зведенні з’явилися відомості про прикликання варягів, розповіді про Олега Віщого, про Ігоря і його жону Ольгу, про діяльність їхнього сина Святослава, про заснування Києво-Печерського монастиря.

Ігумен Києво-Печерського монастиря Никон у 1072–1073 роках зробив нове зведення давніших і подальших літописних матеріалів. Тут, зокрема, говориться про народне повстання в Києві 1068 року. У 1093–1095 роках, коли на Русь ринули половці, наступне літописне зведення складає інший ігумен цього ж монастиря Іоанн, закінчивши його подіями 1093 року.

Ці літописні зведення, розповідь київського боярина Василя про осліплення теребовльського князя Василька Ростиславича, яка постала десь після 1097 року, численні пам’ятки всесвітньої історії та літератури (твори Георгія Амартола, Іоанна Малали, біблійні книги, договори Київської Русі з Візантією тощо) використано при складанні «Повісті минулих літ».

Автором-укладачем «Повісті минулих літ» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Він продовжив зведення ігумена Іоанна, можливо, до 1112 року, включивши сюди деякі нові матеріали, зокрема розповідь про перенесення мощей Феодосія Печерського. Нестор же написав початок літопису, що розпочинається знаменитими словами «Повѣсть временныхъ лѣтъ…», а далі вів хроніку подій 860–1111 років. Точно кажучи, «Повість минулих літ» (Повість про літа, що минули) — це вступ до літопису, його недатована частина. У ній розповідається лише про те, «откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почалъ пѣрвѣе княжити». Але звичайно «Повістю минулих літ» називають комплекс літописних праць, що склався між 1112–1119 роками.

Несторів звід, або першу редакцію «Повісті минулих літ», за часів Володимира Мономаха було передано в його родовий Михайлівський монастир на Видобичі, і далі над літописом працював тутешній ігумен Сильвестр. Він завершив роботу над текстом (можливо, лише переписав) у 1116 році, наприкінці зазначивши: «Игуменъ Силивестръ святаго Михаила написахъ книгы си Лѣтописець, надѣяся отъ бога милость прияти, при князи Володимерѣ, княжащю ему Кыевѣ, а мнѣ в то время игуменящю оу святаго Михаїла, въ 6624, индикта 9 лѣта; а иже чтеть книгы сия, то буди ми въ молитвахъ». Текст під 1110 роком просто урвано, навіть не закінчено речення. Ім’я Нестора в цій редакції зникло.