Литмир - Электронная Библиотека

Од самого обіду тут вже воювалися «козаки» з «ляхами»; за ватажка перших, звичайно, був Грицько, «ляхами» ж командував войовничий Сивенко. Після цілого ряду блискучих побід «козаків» над «ляхами» та «ляхів» над «козаками» і ті і другі любенько розмовляли між собою, розкинувшись одпочивати на високому зеленому березі озера.

Червоним великим колом заходило сонце. По обрію неба сірими та ліловими баранцями побігли волохаті хмаринки; над озером зашелестів очерет; з дерев стиха знімалися й задумливо падали на землю сухі листочки.

Андрій мовчки лежав на землі, заклавши під голову руки, і мрійно дивився на верхи струнких берізок, що помалу гойдалися над його головою. Йому тепер хотілося звернути загальну розмову на себе та на Галю, і він нарочито набрав задуманого, мовчазного вигляду. Хлопці не забарилися догадатись.

- Що це Андрійко наш так дуже зажурився? - промовив один з хлопців.

- Не знаєш чого? Циганочкою, мабуть, замарився: він же не бачився, бідненький, сьогодні з нею, - пояснив Грицько.

Андрій не зворухнувся з місця і ще глибше замислився. З місця тихенько підіймається Піхтір, крадькома підходе до його ззаду й хватає його за носа.

- Ах ти ж моя циганочка-коханочка! - вимовляє він, мов до маленького.

- Гей, бережися, Піхтіряко, бо будеш знати у мене циганку! - не міняючи пози, промовляє Андрій.

- Що Андрійко та циганка - хороша пара, - приспівує Піхтір над його головою.

- Піхтір! Не взивай її циганкою, бо будеш битий! - кричить уже Андрій, вдаючи з себе ображеного.

- Та де ж тут правду дівати, - обзиваються інші, - вона таки здорово на циганку скидається.

- Не кажіть так, бо я буду зо всіма з вами воюватись... Андрій раптом зіскакує й стає в войовничу позу. Хлопці цього тільки й чекали: збившись коло його, вони стали смикати його за одежу й дражнити на всякі лади. Андрій виломив лозину і став за ними ганятися. Хлопці не боронилися, тікали.

- Циганка! Відьма! Відюха, зарізала пітуха! - чулися з усіх кінців викрики.

Андрій міряв лозиною то одного, то другого. Піхтір, уже скоштувавши скілько разів по плечах, став оддалік і вигукував на ввесь гай, узявшись за ухо:

Та циганочка, та махлярочка, Вволи ж мою волю.

- Дак так! - киваючи з-за берези головою, докоряв Андрієві Грицько, - продати товариство, козацьку віру за бабу, та ще й за циганку!

- Та ще й за відьму! - підхватували інші. - Ти ж придивися до неї - в неї й очі відьомські!

- Андрій, подумай собі, схаменися!

Андрій кидався на всі сторони, роздавав гостинці й приказував:

- Оце тобі відьма! Оце тобі циганка! Оце тобі відьомські очі! - Погнавшись за Грицьком, він замахнувся лозиною, щоб влучити по плечах, а різнув по уху. Грицько спинився, потім узявся рукою за ухо й мовчки одійшов убік.

- Що таке? Що вчинилося? - збіглися круг його хлопці. Грицько витирав на ухові кров. Андрій кинув лозину й чухав потилицю.

- Це вже чортзна-що! - промовив Грицько серйозно. - До його з жартами, а він з усеї сили січе по ухові.

- А навіщо ж ти кажеш - циганка! - не хотів все-таки здаватись Андрій.

- Ну і циганка, та ще й плащувата! - сердито промовив Грицько.

- Ну от і заробив! - у тон йому одмовляє Андрій. - Я розпалився й не бачив, по чому б'ю. На себе жалкуй - нащо дражнив?

- Та за кого ж ти стоїш? За бабу? - обурився Грицько. - Товариша проміняв на бабу... Ех ти, бабій!

- Ну, нехай і бабій.

- Коли так, од цього разу я з тобою не знакомий!

- Ну і добре.

Так виникла суперечка на принциповому грунті: посварилися.

Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.

- Я не за те серджуся, що він мені ухо розсік, - казав дорогою Якову Грицько, - то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!

Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тижнями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, прийшли морози, випав сніг, зайшла інша робота: на льоду зашуміли ковзани, надворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що сталось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були «не знакомі», хоч злості один до одного вони й не мали. Вдавати з себе ворогів - це особлива школярська, часом дуже цікава, гра; «вороги» поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити «ворогові» що-небудь приємне.

Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть вірші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихильному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояннячко їх з Галею й починались так:

Зайшло сонце за лісок, Надворі смеркає, Галя вийшла за порота, Його дожидає.

Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як давав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це каблучкою.

Отакая у нас в школі Новина настала:
За задачі Андрієчка Галя покохала, -

закінчувалися вірші. Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.

Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахмітті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти здібності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідування та про горе, - з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з найкращих школярів, між хлопцями - найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей свого сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ласощі.

Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так турбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завтра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, - чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гордовиті погляди.

Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані крамариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, - Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчився на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне перед нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне - нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. «Я с вами не знаком!» - одріже він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй - а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?

«Зовсім дурна баба, - думає Грицько, - а ще й паниться».

Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася «чиста» публіка.

«А я, мабуть, не насмію піти туди!» - майнула в його думка.

«А отже й не побоюся, зараз піду, - подумав він далі, - іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?..»

Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задиркувато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутився між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько сміливо глянув на його, немов хотів сказати:

3
{"b":"214762","o":1}