Як же це їй одразу не спало на думку? Адже та квартира була якась дивна і зовсім не пасувала тому чоловікові! Чого б цей елегантно вдягнений інженер мешкав у такій убогій квартирі? І чи був він узагалі інженером? Бо як це можливо, щоб інженер о другій годині дня вже був вільний від роботи? І хіба читав би інженер Софокла? Ні, ця бібліотека зовсім не інженерова! Це приміщення скоріше скидалося на конфісковану квартиру якогось арештованого інтелектуала. Коли їй було десять років і заарештували її батька, так само конфіскували їхню квартиру з усією бібліотекою. І хто знає, як потім використовували цю квартиру.

Тепер їй стало ясно, чому він більше ні разу не прийшов. Він виконав своє завдання. Яке? П’яний сексот мимоволі виказав його, коли крикнув їй: «Не забувайте: проституція нині у нас заборонена!» Цей удаваний інженер посвідчить, що вона переспала з ним і вимагала від нього гроші! Вони погрожуватимуть їй скандалом, вимагаючи, щоб вона доносила на людей, які п’ють біля її стойки!

— Не турбуйтесь, у вашій історії нема нічого небезпечного, — заспокоював її посланник.

— Може, й так, — сказала вона здавленим голосом, виходячи з Кареніним на нічні вулиці Праги.

Люди здебільшого тікають від своїх страждань у майбутнє. На дорозі часу вони проводять уявну риску, за якою їхні нинішні страждання припиняться. Але Тереза такої риски перед собою не бачить. Утішити її може лише погляд назад. Знову була неділя. Вони сіли в машину й поїхали далеко за Прагу.

Томаш був за кермом, Тереза поруч із ним, а Каренін час від часу із заднього сидіння нахилявся до них і лизав їм вуха. Через дві години вони доїхали до маленького курортного містечка, де років шість тому разом провели кілька днів. Хотіли там заночувати.

Вони зупинили машину на площі й вийшли. Нічого не змінилося. Навпроти був готель, у якому вони колись жили, і стара липа стояла перед ним. Ліворуч від готелю тяглася стара дерев’яна колонада, в кінці якої з мармурової чаші било струменем джерело, до якого, як і минулого разу, схилялися люди з кухликами в руках.

Томаш знову показав на готель. Щось усе-таки змінилось. Колись він називався «Гранд», тепер на ньому був напис «Байкал». Вони подивились на табличку на розі будинку: Московська площа. Потім пройшлися всіма знайомими вулицями (Каренін ішов за ними сам, без повідка), знайомлячись із їхніми новими назвами: Сталінградська вулиця, Ленінградська вулиця, Ростовська вулиця, Новосибірська вулиця, Київська вулиця, Одеська вулиця, був там санаторій «Чайковський», санаторій «Толстой», санаторій «Римський-Корсаков»; були там і готель «Суворов», і кінотеатр «Горький» і кафе «Пушкін». Всі назви були запозичені з російської географії і з російської історії.

Тереза пригадала перший день вторгнення. Люди у всіх містах знімали таблички з назвами вулиць, а з шляхів забирали дороговкази, на яких були написані назви міст. Країна за одну ніч стала безіменною. Протягом семи днів російська армія блукала по місцевості, не знаючи, де вона є. Офіцери шукали будинки редакцій, телебачення, радіо, щоб захопити їх, але не могли знайти. Вони розпитували у людей, але перехожі тільки знизували плечима або вказували неправильні адреси й неправильні напрямки.

Минули роки, і раптом починаєш розуміти, що ця анонімність була небезпечною для країни. Вулиці й будинки вже не повернулися до своїх колишніх назв. І так один чеський курорт раптом став якоюсь малою ілюзорною Росією, і минуле, яке Тереза приїхала шукати сюди, виявилося конфіскованим, їм стало гидко лишатися там на ніч.

До машини поверталися мовчки. Вона думала про те, що всі речі й люди постають перед очима перевдягненими. Старе чеське місто прикрилося російськими іменами. Чехи, які фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну поліцію. В чоловіка, який посилав її на смерть, була на обличчі маска Томаша. Стукач виступав під ім’ям інженера, і інженер хотів грати роль чоловіка з Петршіна. Знамення книжки в його квартирі було фальшивим і мало на меті штовхнути її на хибний шлях.

Згадавши про книжку, яку там тримала в руках, вона раптово щось усвідомила, і кров ударила їй в обличчя: як це було? Інженер сказав, що принесе каву. Вона підійшла до книжкової полиці й взяла звідти Софоклового «Едіпа». Потім інженер повернувся. Але без кави!

Знову й знову вона поверталася до цієї сцени: як довго його не було, коли він ходив по каву? Щонайменше хвилину, а може, дві або й три. І що він робив у тому крихітному передпокої? Був у туалеті? Тереза намагається пригадати, чи чула вона, як грюкнули двері і як зашуміла спущена вода. Ні, шуму води вона напевно не чула, це вона запам’ятала б. Вона також майже впевнена, що й двері не грюкали. То що ж він тоді робив у передпокої?

І раптом усе стало аж надто ясно. Якщо вони хочуть заманити її в пастку, одного свідчення інженера замало. Їм потрібен доказ, який неможливо заперечити. Протягом цих підозріло довгих хвилин інженер, напевно, встановлював камеру. Або, що вірогідніше, впустив у квартиру когось із фотоапаратом, і той потім, ховаючись за завісою, фотографував їх.

Ще кілька тижнів тому вона сміялася з Прохазки, який не усвідомлював, що живе в концентраційному таборі, де не існує ніякого приватного життя. А що вона? Полишивши материн дім, вона наївно гадала, що раз і назавжди стане господарем свого особистого життя. Але материна домівка тяглася за нею по цілому світі, простягала до неї руки. Тереза ніколи не втече від неї.

Вони спускалися сходами поміж садами до площі, де залишили машину.

— Що з тобою? — запитав Томаш.

Перше ніж вона встигла відповісти, хтось привітався з Томашем.

Це був п’ятдесятирічний селянин з обвітреним обличчям, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на лікування на цей курорт. Він запросив Томаша й Терезу на склянку вина. Оскільки в Чехії вхід із собаками до розважальних закладів заборонений, Терезі довелося відвести Кареніна в машину, а чоловіки тим часом посідали в кав’ярні. Коли Тереза підійшла до них, селянин казав: — У нас тиша і спокій. Два роки тому мене навіть обрали головою кооперативу.

— Вітаю, — сказав Томаш.

— Знаєте, це провінція. Люди звідси тікають. Ті, що нагорі, мусять радіти, коли хтось узагалі хоче лишитися в селі. Нас виганяти з роботи їм немає смислу.

— Це було б для нас ідеальне місце, — сказала Тереза.

— Ви б там нудилися, люба пані. Там нічого немає. Взагалі нічогісінько немає.

Тереза не зводила очей з обвітреного обличчя хлібороба. Це був дуже милий чолов’яга. Скільки вже часу минуло, відколи їй ніхто не здавався милим!

Завдяки йому перед очима в неї постав образ провінції: село з костьольною вежею, поля, ліси, заєць, що біжить по борозні, мисливець у зеленому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Цей образ запав їй у душу з розповідей. Або з книжок. Або його закарбували в її підсвідомості якісь далекі предки. Однак цей образ стояв у неї перед очима, такий виразний, як фотографія прабабусі в родинному альбомі чи старовинна гравюра.

— Маєте ще якісь труднощі? — запитав Томаш.

Хлібороб торкнувся того місця на шиї, де череп з’єднується із хребтом — Отут часом болить.

Не підводячись зі стільця, Томаш обмацав місце, на яке вказав колишній пацієнт, а тоді ще якийсь час розпитував його. Потім сказав: — Я вже не маю права виписувати ліки. Але скажете лікареві, який вас лікує, що ви говорили зі мною і я порадив вам приймати ось це. — Він витяг з гаманця блокнот, вирвав з нього аркушик і великими літерами написав назву ліків.

Вони поверталися в Прагу.

Тереза думала про фотографію, на якій інженер обнімає її голе тіло. Вона втішала себе: навіть якщо така фотографія існує, Томаш ніколи не побачить її. Ця фотографія має для них якусь ціну доти, доки з її допомогою вони зможуть шантажувати Терезу. Але тільки-но вони відішлють цю фотографію Томашеві, вона враз утратить будь-яку ціну.