«Забава, – подумав я. – Мабуть, це весело».

– Скажіть, містере Джонс, буває таке, що ви напиваєтеся й буяните? Я вважаю, що така поведінка суперечить суспільним нормам, хоча багато хто заплющує на неї очі.

– Ні, мем. – Іноді я міг трохи хильнути, але не буянив. Насправді після однієї-двох пляшок пива мене одразу клонило на сон.

– Питати, чи вживаєте ви наркотики, безглуздо, бо ви однаково не скажете, правда ж? Хоча, звісно, з часом таке завжди випливає, і коли це стається, я прошу своїх квартирантів знайти собі інше помешкання. Травички це теж стосується, зрозуміло?

– Так.

Вона уважно на мене подивилася.

– На курця трави ви не схожий.

– Бо я її не курю.

– У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, – на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні – зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?

– Так, але цього літа вона працює в Бостоні.

– Що ж, може, ви з кимось познайомитеся. Знаєте, як у пісні співається? Кохання навколо нас.

Почувши це, я тільки всміхнувся. Навесні сімдесят третього думка про те, щоб покохати когось, крім Венді Кіґан, була мені цілковито чужа.

– Думаю, у вас буде машина. Паркувальних місць для чотирьох квартирантів на задньому дворі лише два, тому щоліта в нас незмінне правило – хто перший приїхав, того й місце. Ви приїхали першим, тож, напевно, і місцем скористаєтесь. Якщо ваша поведінка мене не влаштує, вам доведеться шукати собі інше місце. Справедливо?

– Так, мем.

– Добре, бо такі в мене правила. Платите, як завжди: за перший місяць, за останній, завдаток на компенсацію збитків. – Вона назвала суму, яка теж здалася мені справедливою, проте мала завдати відчутного удару по моєму рахунку в Першому Нью-Гемпширському трасті.

– Ви приймете чек?

– А його можна буде перевести в готівку?

– Так, мем, думаю, так.

Місіс Шопло закинула голову назад і розсміялася.

– Тоді я його прийму, звісно, за умови, що ви схочете жити в тій кімнаті після того, як її побачите. – Вона загасила цигарку і підвелася. – До речі, нагорі курити не можна – це через страхування. Тут, коли з’їдуться квартиранти, теж курити не можна буде. Це пов’язано з чемним ставленням до ближнього. Ви знаєте, що старий Істербрук запроваджує заборону куріння в парку?

– Я про це чув. Думаю, він втратить багато грошей.

– Попервах, може, й так. Та потім усе надолужить з лишком. Я на Бреда готова поставити. Він тямущий дядько, карні-від-карні. – Я хотів був спитати, що це означає, та вона вже пішла вперед. – Глянемо одним оком на кімнату?

Погляду одним оком було достатньо, щоб зрозуміти, – кімната мене влаштує. Ліжко було великим (чудово), вікно виходило на океан (ще краще). Ванна була якоюсь несерйозною: такою крихітною, що, коли сідав на унітаз, ноги опинялися в душі, але студентам коледжів із крихтами заощаджень перебирати не доводиться. Проте вирішальним аргументом став краєвид. Такий, що навіть багатії, які володіли літніми будиночками на Гевенз-Біч, навряд чи мали кращий. Я уявляв, як привезу сюди Венді, ми з нею милуємося океаном, а потім… на тому великому ліжку під постійний сонний ритм прибою…

«Це». Нарешті «це».

– Я хочу, – сказав я і відчув, як щоки вкриває рум’янець. Бо говорив не про кімнату.

– Я знаю. У тебе це на обличчі написано, чорт забирай. – Місіс Шопло неначе мої думки прочитала. А може, так і було. Вона широко всміхнулася, і ця усмішка все-таки зробила її схожою на діккенсівську героїню, незважаючи на пласкі груди та бліду шкіру. – Твоє власне гніздечко. Звісно, не Версаль, але твоє власне. Це тобі не кімната в гуртязі, правда? Хай навіть «одиничка».

– Так, – підтвердив я. А сам уже думав про те, як вмовлю тата покласти ще п’ятсот баксів на мій банківський рахунок, щоб вистачило грошей, поки не почну отримувати зарплатні чеки. Він побурчить, але зрештою погодиться. Я сподівався лише, що не доведеться розігрувати «карту покійної матусі». Вона померла майже чотири роки тому, але тато досі носив у гаманці півдесятка її фотографій і не знімав обручки.

– Власна робота і власне житло, – трохи замріяно сказала місіс Шопло. – Це чудово, Девіне. Ти не проти, якщо я називатиму тебе на ім’я?

– Кажіть мені Дев.

– Домовились. – Вона роззирнулася по кімнаті під крутим похилом даху і зітхнула: – Захват швидко вивітриться, однак доти відчуття приємне. Смак незалежності. Я думаю, ти станеш тут своїм. У тобі є щось карнавальне.

– Ви вже друга людина, яка мені це каже. – Я згадав розмову з Лейном Гарді на паркувальному майданчику. – Третя, якщо бути точним.

– І я точно знаю, ким були ті перші двоє. Що ще показати? Ванна не фонтан, я знаю, але це краще, ніж спорожнятися у спільному туалеті в гуртожитку, поки біля пісуарів пердять хлопці й патякають про дівок, з якими лизалися напередодні увечері.

Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.

Ми спустилися зовнішніми сходами.

– Як там Лейн Гарді? – спитала хазяйка вже внизу. – Досі носить свій дурнуватий ковпак?

– Мені здалося, що то котелок.

Вона знизала плечима.

– Котелок, ковпак – яка різниця?

– З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…

Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.

– Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді – він назвав її «Домом жаху» – водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.

– Так і сказав?

– Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.

– Що ж. – Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». – Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. – Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. – І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?

– Авжеж.

Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.

– Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.

– Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, – ми обидва це розуміємо, – але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.

– Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?

– Так.

– Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.

– То історія з примараю – не вигадка?

– Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.

Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», – сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.