– Нормально. Ти ж знаєш.

Федько дійсно добре знав, що Ярослав, перебуваючи в місті, завжди віддавав перевагу пересуванню на власних двох і користувався транспортом, лише коли відстань, яку потрібно було подолати, була вже надто великою або часу на її подолання було обмаль. Тому сказав лише:

– Ну, щасти тобі.

– Щастить тому, хто сам відшукує своє щастя. Я зателефоную.

Ярослав швидко йшов вулицями Львова. Минав юрби перехожих, підморгував зустрічним одиноким дівчатам, роздивлявся старовинні фасади, подекуди дбайливо відреставровані, немов усміхнені, незважаючи на товщу десятиліть, котрі подолали, а подекуди похмурі, з потрісканою штукатуркою і землисто-сивими ліпними амурчиками на карнизах. Проходив повз скляні вітрини крамниць і бутиків. За чим, власне, мандрує він на Личаківку? Що хоче знайти там? Хіба клапоть вигорілої землі. Те, що залишилося від авто тепер, звичайно, на штрафному майданчику. Тіла в морзі. Проте Ярослав не дарма багато років віддав оперативній роботі, щоб не розуміти: місце злочину – це саме та відправна точка, з якої завжди слід починати розслідування. А те, що там наспіх попрацював міліцейський експерт, аж ніяк не могло примусити Ярослава Савицького дозволити собі проігнорувати відвідування того самого місця. Дрібниць у справі вбивства двох осіб бути не може. Їх просто не буває.

Описане Галкіним місце злочину Ярослав відшукав одразу. Доволі похмура цегляна двоповерхова споруда дивилася на нього темними отворами порожніх віконниць. Раптом, примушуючи м'язи напружитися, з нетрів пустого будинку долетів невиразний звук. Ярослав прислухався і про всяк випадок розстебнув ремінчик кобури під пахвою. Та за хвилину лише посміхнувся власній підозрілості – з вікна першого поверху з шаленими криками виплигнули два досить сильно замурзаних коти. Завмерши неподалік, вони почали їсти один одного очима, усім своїм виглядом демонструючи готовність до бійки. З дірявого даху будинку, відгукуючись на легенький вітерець, затріскотів проіржавілий флюгер. Ярослав рішучим кроком ступив на засипану битою цеглою доріжку що вела до внутрішнього подвір'я, проходячи проміж стіною і посивілим від часу дерев'яним парканом, який огороджував будівельний майданчик поряд.

От і воно, місце злочину. Вигорілий бур'ян, що утворює чорну пляму, почорнілі дошки паркану поряд з нею. Шматки іржавого дроту, які колись були металевим кордом в автомобільних шинах, клапті згорілого пластику. Ярослав хвилину постояв, роззираючись, після чого розпочав пошуки. Що саме шукав, не знав. Але знав напевне: він мусить знайти якусь зачіпку. І удача прийшла досить швидко – серед шматочків битого скла раптом щось зблиснуло. Ярослав витяг із кишені складаний ніж і підчепив на кінчику леза латунний циліндрик. Дещо потемнілий, але, безперечно, не настільки, щоб припустити його знаходження безпосередньо у вогнищі. Одного погляду було достатньо, щоб зробити висновок – перед Ярославом лежала стріляна гільза пістолета ТТ калібром у 7,62 міліметра. Обережно, намагаючись не торкатися її пальцями, Ярослав загорнув знахідку в хусточку і поклав до кишені. Наступні півгодини огляду нічого більше не принесли. Ярослав випрямився і припалив цигарку. Повагавшись, вирішив зайти в будівлю. Її огляд нічого не дав – повалені стіни, сміття й принесені сюди невідомо ким шматки картону, ганчір'я й пластику. Він уже хотів виходити, коли почув знадвору кроки й приглушені голоси.

– Дивно, – хмикнув сам до себе Ярослав. – Хто б це міг бути?

Він обережно визирнув надвір. Поблизу місця, на якому згорів нещасний «Ауді», хтось стояв. Краще роздивитися Ярославу не давали кущі чорноклена, що ними рясно поросло подвір'я, але він бачив неясний рух. Утім, ховатися не було від кого. Прибулими, швидше, були місцеві мешканці, котрі, цілком імовірно, могли стати свідками злочину. Ярослав зробив крок до виходу і мало не впав – прогнилі дошки підлоги зі страшним тріском проломились під ним, і він, несподівано для себе, опинився до колін застряглим у пастці з вогкої глини, гнилого дерева й іржавих цвяхів.

Невідомі на вулиці переполошилися. До Ярослава долинув зойк і швидкі кроки. Він спересердя сплюнув і спробував вивільнитися.

– Агов, шановні! – крикнув навмання. – Зачекайте!

У відповідь з вулиці долинуло гучне бахкання, і неподалік від нього, з легким тріском проламавши гілки кущів, гепнулося щось невелике, але досить важке. Ярослав швидко повернувся й відчув, як кров ударила йому в голову гарячою хвилею – поряд, не далі як за три метри від нього на підлозі повільно крутився ребристий циліндрик ручної гранати. Ще до того, як устиг осягнути, що діє, Ярослав підібрався і ящіркою пірнув у пролом, який щойно зробив у підлозі. Щосили намагався розчинитися у смердючому просторі підпілля. За секунду поряд вибухнуло, затріщало й кинуло на плечі щось важке, віддаючи гострим болем у потилиці, забило ніздрі смородом і пилом…

Очуняв Ярослав не швидко – очевидно, минуло не менше десяти хвилин, коли він вирішив, що може спробувати вивільнитися з-під завалу, під котрим опинився після вибуху.

Першим, що побачив, скинувши з себе, мабуть, цілу гору напівгнилих дощок, були перелякані очі давно не голеної особи у брудній шкірянці й заяложеній спортивній шапочці з написом «Adidas».

– Твою дивізію! – тільки й змогла витиснути з себе особа хрипким голосом. Болісно зітхнувши, чолов'яга наблизився.

– Ну ти як? – подав він руку Ярославу.

– Не знаю ще, – Савицький оглянув свій костюм, кілька днів тому куплений в одному з варшавських бутиків. Попри те, що він перетворився на лахміття, додавав бадьорості факт, що слідів крові було не надто багато.

– Щоку, щоку обдер, – указав брудним пальцем незнайомець.

Ярослав притис долоню до обличчя і відчув пекучий біль. Неквапом дістав із кишені хусточку й приклав до обличчя.

– Ти хто? – поглянув він на незнайомця.

– Гришко я, живу тут.

– Зрозуміло, – Ярослав остаточно впевнився, що перед ним один з місцевих бомжів. Людина з касти недоторканих, проте, як показував досвід, незамінний свідок у досить багатьох темних справах.

– Жив, тобто, – бомж ще раз зітхнув. – Тепер напевне мусорні наїде сюди… Потрібно новий барліг шукати.

Ярослав нарешті звівся на рівні й почав струшувати з одягу пил і прилипле до нього сміття.

– Ти живеш учорашнім днем, Гришо. Міліціонерів тут ще вчора було досить. Що ти чув про авто, котре минулого вечора перетворили тут на смолоскип?

– Нічого, – бомж насупився й опустив очі. – Я нікого не бачив!

Ярослав нарешті закінчив приводити до ладу одяг, відчистивши його, наскільки це було можливим. Він безсило присів поряд із Гришком і дістав з кишені цигарки. Одну запропонував співбесіднику. Той узяв цигарку тремтливими пальцями і припалив від протягнутої запальнички.

– Ну от що, чоловіче, – мовив перегодом Ярослав. – Я бачу, що життя у тебе нелегке. Тож обіцяю, що не буду його ускладнювати. Я не працюю в міліції, я журналіст. А задля дешевої сенсації мій шеф згодний бути щедрим. У мене лише кілька запитань, – Ярослав видобув портмоне й вихопив з нього десятку. – Тримай для початку.

Гришко взяв гроші і миттю заховав у лахмітті.

– Ти бачив когось щойно, перед тим як тут гримнуло?

– Двоє. Двоє мужиків. Спочатку бахнуло, потім вони вибігли з двору. Вони мене не бачили. Я вмію зробити так, щоб мене не бачили. Коли часто крутишся перед очима, більше проблем.

– Опиши їх.

– Молоді хлопи. Одягнуті у джинси й темні футболки, на одному, здається, лайковий піджак. Один коротко стрижений, другий патлатий, волосся чорне. Котрий стрижений, міцний дядько, чорнявий трохи дохліший. За парканом у них була машина. На ній поїхали.

– Якої марки авто?

Гришко сплюнув і знизав плечима.

– «Хонда», здається. Срібляста. Воно тобі потрібне? Ще трохи, й був би Богу душу віддав, покинь!

– То я вже сам вирішуватиму, – Ярослав видобув з портмоне ще десять гривень. Уважно поглянув на бомжа.

– Вчора кого тут бачив?