– Bien sûr (Аякже). – Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.
Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави – то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.
Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.
– Діано! – вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. – Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.
– Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. – Мій погляд перемістився на Філіпа. – Як пройшло полювання, Філіпе?
– Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. – Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.
– Досить. – Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. – Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. – Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.
– Я ще не доїла, – відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. – І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. – Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.
Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави – то піднялися домочадці.
– Так швидко попоїли? – здивувався Філіп. – Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.
Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.
– Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.
– Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. – Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. – Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? – Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.
– А чому ти питаєш? – різко спитав Метью з підозрою в голосі.
– Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. – Я стиснула в руці його долоню. – Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.
Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.
– Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі – і тоді вовків уже не стримати. – Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.
Метью розлючено обернувся до нього.
– Іди геть, Філіпе!
– Ця відьма – зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність за те, щоб її імпульсивні бажання не вийшли з-під контролю. Інакше вона нас просто знищить.
– Ця відьма моя, – холодно мовив Метью.
– Іще ні, – відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. – А, може, й ніколи не буде твоєю.
Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів – може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.
Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.
– Метью пив твою кров? – різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.
У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.
– Де ще? – спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.
Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.
– Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! – отетеріло мовив Філіп. – Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо – спатиме він з тобою чи ні.
– Метью знає, що я ніколи не покину його.
– Покинеш – і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. – У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.
Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?
– Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.
– Чому? – спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.
– Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами – і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється – знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.
– Це тому, що Метью – чоловік сильної віри, Філіпе. – У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.
– Хто – Метью? – спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. – Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, – це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.
– Вони й зараз важать для нього найбільше, – тихо мовила я.
– Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. – Обличчя Філіпа стало задумливим. – Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.
– Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми – відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. – Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. – Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.
