П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то – його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.
– Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? – суворо спитав Рейлі.
– Моє шанування серу Волтеру, – сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. – Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.
– Ви чогось хотіли? – з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.
– Моє шанування й вам, володарю Ройдон. – Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. – Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.
Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.
– Так, у Честері я занедужав, але з Божою поміччю та завдяки турботам моєї дружини хвороба минулася. – Метью простягнув руку й торкнувся моєї руки з ніжністю вдячного чоловіка. – Мій лікар наполіг, щоб мене підстригли й поголили, аби хвороба швидше пішла геть, але саме завдяки прохолодним ваннам, які порадила мені приймати Діана, я одужав так швидко.
– Дружина? – ледь чутно перепитав Денфорт. – А вдовиця Бітон не сказала мені, що…
– Я не ділюся подробицями свого приватного життя з неосвіченими й темними жінками, – різко відказав Метью.
Бідвел чхнув. Метью пильно поглянув на нього – спочатку з тривогою, а потім з ретельно напущеним на себе виглядом зростаючого розуміння. Цього вечора мені судилося дізнатися про свого чоловіка багато нового, включно з тим, що він виявився напрочуд гарним актором.
– Ага, значить, ви прийшли сюди просити Діану вилікувати Бідвела, – з удаваним жалем у голосі сказав Метью. – Ще б пак – скільки ходить дурних чуток! Новина про здібності моєї дружини вже ходить від хати до хати?
У цю історичну добу медичні знання були небезпечно близькими до знань, якими володіли відьми. Невже Метью збирався втягнути мене в халепу?
Бідвел хотів було щось відповісти, але тільки й зміг, що похитати головою і щось незрозуміло буркнути.
– Якщо ви тут не для лікування, то, мабуть, для того, щоб віддати Діані вже готові черевики. – Метью з любов’ю поглянув на мене, а потім перевів погляд на священика. – Як ви, напевне, вже чули, усі пожитки моєї дружини були втрачені під час подорожі, пане Денфорт. – Метью знову переключив увагу на чоботаря, і нотка докору заповзла до його голосу. – Знаю, ви – людина зайнята, але, сподіваюся, що ви принаймні скінчили виготовлення шаблонів. Цього тижня Діана збирається піти до церкви, а стежину до ризниці часто заливає водою. Комусь давно пора цим зайнятися.
Відтоді як Метью заговорив, груди Іффлі розпирало від обурення. Насамкінець йому вже несила стало терпіти.
– Бідвел дійсно приніс черевики, за які ви заплатили гроші, але ми тут не для того, щоб просити допомоги у вашої дружини чи перейматися такими дурницями, як шаблони та калюжі! – Із цими словами Іффлі драматичним жестом поправив було накидку на стегнах, але цей жест, задуманий як вияв почуття гідності, лише підкреслив схожість цього чоловіка з промоклим пацюком, бо він мав гострий довгий ніс та маленькі, мов намистини, очиці. – Скажіть їй, пане Денфорт.
Преподобний Денфорт мав такий вигляд, наче ладен був краще у пеклі горіти, аніж постати в домі Метью Ройдона перед його дружиною.
– Нумо, скажіть, – підштовхнув його Іффлі.
– Останнім часом часто звучали звинувачення… – більше Денфорт не зміг сказати нічого, бо Волтер, Генрі та Хенкок усі як один напустилися на нього.
– Якщо ви прийшли сюди, щоб висловлювати звинувачення, пане, то можете адресувати їх мені або його світлості, – відрізав Волтер.
– Або мені, – озвався Джордж. – Я добре знаюся на законах.
– А-а-а… Е-е-е… Так… Ну… – промимрив церковник і пригнічено замовк.
– Удовиця Бітон захворіла. І молодий Бідвел теж, – сказав Іффлі, вперто наполягаючи на своєму попри те, що у Денфорта здали нерви.
– Я не сумніваюся, що це та сама пропасниця, на яку захворіли я та батько хлопця, – спокійно мовив Метью, стискаючи мою руку. Позаду мене стиха вилаявся Гелоуглас. – У чому конкретно ви звинувачуєте мою дружину, Іффлі?
– Удовиця Бітон відмовилася допомагати їй у якійсь лихій справі. І тому господиня Ройдон наслала хворобу на її суглоби та біль на голову.
– Мій син втратив слух, – поскаржився Бідвел голосом, сповненим горя та безпорадності. – У його вухах щось несамовито калатає, наче дзвін. Удовиця Бітон каже, що його зачаклували.
– Ні, – прошепотіла я. Кров різко відплинула від моєї голови, я заточилася, але Гелоуглас умить схопив мене за плечі й не дав упасти.
Почувши слово «зачаклований», я знову опинилася перед уже знайомою прірвою.
Я завжди найбільше за все боялася, що люди дізнаються про те, що я – нащадок Бріджет Бішоп. І тоді з’являться спочатку допитливі погляди, а потім – підозрілі. Єдиною можливою відповіддю на це була втеча. Я спробувала випручати пальці з міцної хватки Метью, але його рука була мов кам’яна, а Гелоуглас і досі тримав мене за плечі.
– Удовиця Бітон уже давно страждає на ревматизм, а в сина Бідвела трапляються рецидиви запалення горла, яке часто призводить до болів та глухоти. Ці хвороби траплялися до того, як моя дружина прибула до Вудстока. – Своєю вільною рукою Метью зробив лінивий жест, немов відмітаючи ці безглузді звинувачення. – Стара баба заздрить здібностям Діани, а малий Джозеф був вражений її красою і заздрить мені через те, що я маю статус жонатого чоловіка. Це не звинувачення, а безглузді фантазії.
– Володарю Ройдон, я – Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. – Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив – і пополотнів.
– Це – розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, – сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.
На обличчі священика з’явився обурений вираз.
– Я навчався в університеті, володарю Ройдон.
– Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.
– Вам вона відома? – здивувався Денфорт.
– Я також навчався в університеті, – примирливо відповів Метью.
– Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, – сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.
– Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.