– Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, – сказав він із притиском.

– Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, – сказала я, охоплена панікою. – І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

– Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, – прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

– У Вудстоці диявола немає, – повторив Том твердим голосом.

– Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, – сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, – подумала я, – що вона не чула, як Кіт читав рядки з „Доктора Фауста“».

– То математика, а не магія, – заперечив Том.

– Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви – такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

– Як хто? – спитав Метью різким голосом.

– Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

– Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, – заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

– У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

– Я – одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, – сказала я, сподіваючись на її співчуття. – Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

– Ви – не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів, які б заступилися за мою честь.

– Метью – володар Ройдон – не дозволить заподіяти вам лиха, – я підняла руку, присягаючись.

Та вдовиця Бітон не йняла мені віри.

– На верів покладатися не можна. Що робитимуть селяни, коли дізнаються, ким насправді є володар Ройдон?

– Ця справа стосується лише нас двох, удовице Бітон, – застерегла я.

– Ти що, дівчино, з дуба впала – віриш у те, що одна відьма буде захищати іншу? Світ довкола нас жорстокий і небезпечний. Жодна з нас більше не може почуватися у безпеці. – Стара з ненавистю витріщилася на Метью. – Відьми гинуть тисячами, а боягузи з Конгрегації навіть пальцем не поворухнуть. Чому так, вере?

– Досить, – холодно сказав Метью. – Франсуазо, будь ласка, проведіть удовицю Бітон.

– Я піду і піду з задоволенням. – Стара випрямилася настільки, наскільки дозволяли її вузлуваті зігнуті кістки. – Але запам’ятайте мої слова, володарю Ройдон. Кожне створіння в околиці підозрює, що ви – жахлива потвора, що харчується кров’ю. Коли вони дізнаються, що ви переховуєте відьму з такими лихими здібностями, то Господь буде нещадним до тих, хто пішов проти Його волі.

– Прощавайте, вдовице Бітон, – відказав Метью, повертаючись до старої спиною, але бабця вперто хотіла залишити останнє слово за собою.

– Стережися, сестро, – кинула вона, виходячи з кімнати. – Ти надто яскраво сяєш як для нинішніх часів.

Усі присутні втупилися у мене поглядами. Відчувши дискомфорт від такої уваги, я завовтузилася.

– Дайте своє пояснення, – стисло мовив Волтер.

– Діана не мусить давати вам ніяких пояснень, – відрізав Метью.

Волтер мовчки підняв руку на знак згоди.

– Що сталося? – спитав мене Метью більш врівноваженим тоном, вочевидь вважаючи, що йому я маю дати пояснення.

– Сталося те, що я й передбачала: ми сполохали вдовицю Бітон. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб відсторонитися від мене.

– Дивно… Вона мала бути зговірливою. Я зробив тій жінці багато послуг, – пробурмотів Метью.

– А чому ти не сказав їй, ким я тобі доводжуся? – тихо спитала я.

– Можливо, з тієї ж причини, з якої ти не сказала мені, що здатна зробити зі звичайним плодом із саду, – парирував він, беручи за лікоть. Метью обернувся до своїх друзів. – Мені треба поговорити зі своєю дружиною. Тет-а-тет. – І з цими словами вивів мене з кімнати.

– Ага – тепер я знову стала твоєю дружиною! – вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.

– Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? – вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.

– Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. – Я відвернула погляд убік. – Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне світло назад, у плід, але воно мені не підкорилося.

– Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, – похмуро припустив Метью.

Я закусила губу.

– Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.

– Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. – В очах Метью з’явилося занепокоєння. – Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.

Але вже запізно було жалкувати.

Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.

– Волога зіпсує її сукню, Метью, а це – єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, – дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.

– Мені страшенно сподобалося! – вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. – Ота баба – ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком – хто б міг подумати, га?

– Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, – кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. – Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.

– Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? – тихо поцікавився Генрі.

– Холе, ми – створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, – похмуро відповів Метью.

Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.

У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.

– Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, – не погодився Волтер. – І побільше пригод. – Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.

– Ти – не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, – різко відказав Кіт. – Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля Артура.