Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.

– Удовиця Бітон чекає, – нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.

– А що, як вона зможе читати мої думки? – злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.

– Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, – порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». – Якщо аргументів не залишиться – брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.

– Відьма не може брехати іншій відьмі.

– Усе це добром не закінчиться, – похмуро пробурмотів Кіт. – Можу побитися об заклад на гроші.

– Припини! – вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.

– Усе, що я хотів сказати, це… – почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.

– Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, – відрізав Метью, посилюючи хватку.

– Постав його на місце, – сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу – на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.

– Ходімо, Діано, все буде гаразд. – У голосі Метью й досі відчувалася впевненість, але зловісне поколювання в кінчиках моїх пальців підказувало мені, що Кіт може мати рацію.

– Господи милосердний, – пробурмотів Волтер, не вірячи своїм очам, коли наша процесія увібралася до кімнати. – Це – удовиця Бітон?

У дальньому кінці кімнати стояла у тіні відьма – усім відьмам відьма, наче спеціальний кастинг пройшла: маленька, зігнута й старезна. Коли ми до неї наближалися, то стали виразніше проявлятися деталі її поруділого від часу чорного плаття, сивих кучерів та обвислої шкіри. Одне її око було біле від катаракти, а друге – пістряво-каре. Очне яблуко, те, що з катарактою, мало лячну схильність обертатися навсібіч у своєму заглибленні так, немов бачило краще й глибше. Щойно я подумала, що все найогидніше в ній я вже побачила, як раптом помітила на переніссі у відьми невелику бородавку.

Удовиця Бітон зиркнула в мій бік і неохоче зробила реверанс. Ледь відчутний свербіж у моїй шкірі засвідчив, що переді мною таки дійсно відьма. Несподівано моє третє око розкрилося, шукаючи додаткової інформації. Однак, на відміну від більшості інших створінь, удовиця Бітон майже не випромінювала світла. Вона була наскрізь сіра з голови до п’ят. Було якось прикро бачити відьму, котра щосили намагалася бути непрозорою. Невже і я була такою ж до того, як торкнулася манускрипту Ешмол-782? Моє третє око, не знайшовши для себе роботи, знову закрилося.

– Дякуємо, що завітали до нас, удовице Бітон, – сказав Метью тоном, в якому чулося, що стара має дякувати що він взагалі пустив її до себе.

– Добридень, володарю Ройдон. – Голос відьми прошелестів, наче листя, яке кружляє вітер на гравію перед будинком. Вона повернула на мене своє здорове око.

– Допоможіть удовиці Бітон сісти, Джордже.

Чепмен рвонув уперед, виконуючи команду Метью, а ми залишилися стояти на поштивій відстані. Умощуючи свої ревматичні суглоби в крісло, відьма застогнала. Метью ввічливо почекав, поки вона всядеться, а потім продовжив.

– Візьмімося без зволікань за суть справи. Ця жінка, – показав на мене Метью, – знаходиться під моєю опікою, і останнім часом їй довелося зазнати чимало труднощів та поневірянь. – При цьому Метью не сказав, що ми одружені.

– Ви оточені впливовими друзями та вірними слугами, володарю Ройдон. Яку користь я, бідна жінка, можу принести такому знатному чоловіку, як ви?

Удовиця Бітон спробувала сховати свій докір за фальшивою улесливістю, але мій чоловік мав прекрасний слух. Очі його звузилися.

– Не прикидайтеся й не намагайтеся мене обдурити, – відрізав він. Ви ж не хочете, щоб я став вашим ворогом, удовице Бітон? Річ у тому, що ця жінка демонструє ознаки того, що вона – відьма, і потребує вашої допомоги.

– Відьма? – перепитала вдовиця Бітон із ввічливим сумнівом у голосі. – Її мати була відьма? Чи її батько чаклун?

– Обоє загинули, ще коли вона була дитиною. Ми достеменно не знаємо, якими здібностями вони володіли, – зізнався Метью, однак, будучи типовим вампіром, сказав лишень половину правди. Кинувши маленьку торбочку з монетами на коліна відьмі, він додав: – Я буду вам вдячний, якщо ви оглянете її.

– Добре. – Удовиця Бітон простягнула до мого обличчя свої вузлуваті пальці. Коли вони торкнулися моєї плоті, безпомилково знайома хвиля енергії прокотилася поміж нами. Стара аж підстрибнула.

– Ну, і що? – суворо спитав Метью.

Удовиця Бітон опустила руки на коліна й вчепилася ними в торбочку з грошима. На якусь мить мені здалося, що вона ось-ось пожбурить її назад. Але стара швидко відновила своє самовладання.

– Я так і знала. Ця жінка – ніяка не відьма, володарю Ройдон. – Вона сказала це рівним байдужим голосом, трохи пискливішим, ніж раніш. У моїх грудях піднявся приплив огиди й заповнив мій рот гірким присмаком.

– Якщо ви так гадаєте, то ви не маєте такої сили, яку приписують вам мешканці Вудстока, – відказала я.

Удовиця Бітон обурено випрямилася в кріслі.

– Я – поважна й шанована цілителька, знавець трав, що лікують чоловіків та жінок від усіляких хвороб. Володар Ройдон знає про мої здібності.

– Це – відьомське ремесло. Але наші одноплемінники мають також інші таланти, – обережно зауважила я. Метью боляче стиснув мені лікоть – мовчи, мовляв.

– Мені нічого не відомо про такі таланти, – скоромовкою заперечила вона. Стара баба була впертою, як моя тітка Сара, і поділяла її презирство до таких відьом, як я, котрі мали здатність керувати стихіями, не вивчаючи для цього відьомських традицій. Сара знала призначення кожної трави та рослини й чудово пам’ятала сотні заклинань, але цього замало, аби бути справжньою відьмою. Удовиця Бітон знала це, хоча визнавати не хотіла.

– Ясна річ, для визначення міри здібностей цієї жінки існує іще якийсь спосіб, окрім звичайного дотику. І така відьма, як ви, має знати ці способи, – виклично сказав Метью злегка глузливим тоном. Удовиця Бітон на мить розгубилася, зважуючи в руці торбочку. Насамкінець її чималенька вага переконала прийняти виклик. І вона опустила торбинку до кишені, що ховалася серед численних спідниць.

– Існують різні мірила для визначення, чи є хто-небудь відьмою. Декотрі з них ґрунтуються на промовлянні молитви. Якщо істота спотикається об слова і хоча б на мить завагається, то це ознака того, що диявол десь поблизу, – сказала стара, надаючи своєму голосу таємничого звучання.

– Дияволу у Вудстоці тісно й незатишно, вдовице Бітон, – зауважив Том. Він сказав це тоном батька, який переконує дитинча, що під ліжком у нього не сховалася потвора.

– Диявол повсюди, пане. Ті, хто так не вважають, стають жертвами його лиховісних хитрощів.

– Це – людські байки, призначені налякати забобонних та слабких розумом, – відмахнувся від неї Том.

– Тільки не зараз, Томе, припини, – пробурмотів Волтер.

– Існують також інші ознаки, – озвався Джордж, із готовністю ділячись власними знаннями. – Диявол таврує відьму як свою власність шрамами та плямами.