Утім, як з'ясувалося, Многогрішний не був тією людиною, яка могла б якщо й не продовжити роботу Дорошенка на Лівобережжі, то принаймні втримати там військову присутність гетьмана. Наступ московських військ під командуванням Григорія Ромадановського на Ніжин і Чернігів призвів до того, що Многогрішний запанікував. Врешті, зваживши на відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, а також на тиск промосковськи налаштованої частини козацької старшини та православного духовенства, Дем'ян Многогрішний був змушений піти на переговори з царським урядом. У ході переговорів Многогрішний публічно відрікся від союзу з Петром Дорошенком і погодився співпрацювати з Москвою, завдяки чому 17 грудня 1668 року на старшинській Раді, що відбулась у Новгороді-Сіверському був обраний так званим «сіверським гетьманом».
Проте офіційна позиція, яку озвучив під час переговорів у Новгороді-Сіверському Дем'ян Многогрішний, зовсім не свідчила про фактичне припинення його зв'язків із Дорошенком. І не лише зв'язків, а й підтримки політики гетьмана. І такий стан речей підкреслили підписані за результатами переговорів між московським урядом і Многогрішним Глухівські статті 1669 року. Згідно з умовами статей, московські воєводи відтепер залишалися лише в п'яти українських містах – Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Остері. Крім того, під булавою козацького гетьмана мало перебувати реєстрове військо кількістю у тридцять тисяч козаків, а податки віднині мали збиратися козацькою старшиною, а не московськими урядовцями. І хоча гетьман України, як і раніше, не мав права зноситися самостійно з володарями третіх країн, а права селянства на отримання козацьких привілеїв було обмежено, можемо твердити, що Глухівські статті значною мірою повертали Московське царство і Гетьманщину до Березневих статей 1654 року, скасовуючи підписану Брюховецьким Московську угоду.
На початку 1669 року Петро Дорошенко, що до цього часу домігся союзу з запорожцями та Іваном Сірком, який вкотре перебував на посаді кошового отамана Запорозької Січі, зміг розбити війська чергового кандидата на гетьманську булаву – колишнього висуванця від партії запорозької старшини Петра Суховія, а також союзних йому кримських татар. Ситуація складалася так, що слід було остаточно визначитися з протекцією Османської імперії, якої кілька років домагався Дорошенко, маючи на меті вберегти Україну від зазіхань Польщі та Москви. Тим часом в Україну із Стамбула повернулися посли гетьмана Дорошенка, разом з якими прибув турецький чауш. Одразу після прибуття делегації (орієнтовно 10–12 березня 1669 року) в Корсуні зібрали козацьку Раду, під час якої було ухвалено «держати з турками дружбу». Як зауважує потомок гетьмана, відомий український історик Дмитро Дорошенко, «справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозиція, й що самі турки, так само як і Москва, не дуже раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й з твердими принципами; через те турки тримали в себе «про запас» Гедеона-Юрія Хмельницького, який попав був у татарський полон, і взагалі не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцію, хоч формально султан дав на це згоду, і тепер між Царгородом і Чигирином ішли живі дипльоматичні зносини, а при султанському дворі перебував постійний український резидент».
Не важко здогадатися, що в середовищі українського козацтва, яке значною мірою завдячує своєму виникненню саме боротьбі з мусульманською експансією, кроки гетьмана Дорошенка на зближення з Туреччиною вітали далеко не всі. Не додавали гетьману популярності в народі й чутки, поширювані московськими шпигунами. Ці чутки сповіщали, що Дорошенко продав Україну в турецьке ярмо, й закликали козацтво до опозиції гетьману. Літом 1669 року Петро Суховій, якого все ще не полишали думки про здобуття гетьманської булави, знову повернувся в Україну на чолі загонів кримських татар. Підлеглі колишнього запорозького писаря напали на Дорошенка й узяли його військо в облогу неподалік від села Кононча на Черкащині. Як оповідає літопис, з Дорошенком, який не сподівався нападу, було всього дві тисячі козаків і Петро Суховій мав того дня цілком реальні шанси здобути нарешті омріяну булаву. І лише присутність у ставці Дорошенка турецького посла, який наказав татарам негайно припинити бій, врятувала гетьмана. Щоправда, спроби відібрати владу у Дорошенка не припинились і надалі – вірні Суховієві козаки незабаром виголосили наказним гетьманом Михайла Ханенка, і протистояння продовжилось.
За таких умов стало зрозумілим, що подальше зближення з Османською імперією неминуче, навіть якщо для цього доведеться піти на певні поступки, долаючи недовіру султана до гетьмана Дорошенка. Однак, перед тим як зробити такий ризикований крок, Дорошенко провів ще одну спробу порозумітися з поляками. Слід сказати, що, незважаючи на протистояння з Річчю Посполитою, Дорошенко все ще підтримував певні відносини з її урядовцями, листуючись із коронним гетьманом Яном Собеським. Майбутній польський король віддавав військовому й політичному таланту Петра Дорошенка належне, тож до останнього намагався прихилити українського гетьмана на свій бік. Відгукнувшись на прохання Собеського, гетьман Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронаційний сейм своїх послів, якими стали полковник Петрановський та генеральний осавул Тарасенко. Своїм посланцям гетьман доручив провести переговори з поляками, які по зреченні від престолу Яна Казимира вибрали нового короля Михайла Вишневецького. Під час переговорів старшини мали, за задумом Дорошенка, домагатися повної автономії України в складі Речі Посполитої, тобто повернення до статей Гадяцького трактату 1658 року. Однак місія Петрановського й Тарасенка, як невдовзі з'ясувалося, не мала жодної надії на успіх. Як доповіли гетьманові посли, повернувшись із Польщі, серед польського політикуму їхня місія викликала лише глуху стіну нерозуміння. Тож поляки, як оповідає Д. Дорошенко, «збули послів самими лише компліментами».
Незважаючи на такий холодний прийом, влітку 1670 року Річ Посполита все ж дала згоду на переговори з козаками. На переговорах, які розпочалися незабаром в Острозі, Петро Дорошенко виставив умови, подібні до зафіксованих у Гадяцькому трактаті. Ними стали: повне скасування церковної унії в межах цілої Речі Посполитої, повна автономія України в межах давніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств (очевидно, малося на увазі, що Андрусівська умова буде анульована), свободу науки, школи й друку. Зрозуміло, що на такі умови польський уряд, який не відчував в особі Петра Дорошенка великої загрози для себе, не побажав пристати. Поглибило непорозуміння й те, що несподівано прислав своїх послів до Острога і Ханенко, пропонуючи значно більш вигідні полякам умови підданства. Тож, порадившись, 2 вересня 1670 року польські делегати заключили договір із Ханенком. Згідно з умовами договору, Польща визнавала Михайла Ханенка гетьманом Правобережної України, а він, у свою чергу, визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької частини населення України.
Таке рішення сейму означало для Дорошенка остаточний розрив з Річчю Посполитою. Щоправда, як засвідчують джерела, події, які відбулися в Острозі, значно підвищили його популярність серед козацької бідноти, котра після визнання Ханенка польською владою відступилася від нього і повернулась обличчям до гетьмана. У відповідь на королівський лист, у якому Вишневецький вимагав, щоб козаки визнали своїм гетьманом Михайла Ханенка, козацька Рада, котра відбулась у Корсуні на початку 1671 року, відповіла цілком передбачуваною ухвалою. Козаки декларували повне довір'я до гетьмана Дорошенка й відправили Вишневецькому відповідний лист. Одночасно з посланням королю Речі Посполитої був відправлений другий колективний лист. Це послання було адресовано козакам лівобережних полків. Представники Корсунської ради намагалися схилити лівобережне козацтво на бік Дорошенка, сповіщаючи, що в особі гетьмана український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена».
