…Пекельно кортить прикластися пляшки з коньяком! Видудлити, не спиняючись, половину!!! І закурити! О, так, закурити!!! І тоді б ми побачили, хто кого…
Голоси з динаміків: насмішкувато пугукає пугач.
«У цій сцені герой потрапляє у пастку вулиці з відкритими каналізаційними люками, і тут, на розсуд режисера, може бути що завгодно: хаос-балет, пантоміма з демонструванням відео-арту, але неодмінно музика і голоси з динаміків», — можуть прочитати ті, хто ще не витратив весь свій рулон спочатку на загравання з публікою за сусідніми столиками, а на початку Другої Літери — на шмарки. Але, мабуть, режисер знайшов оптимальне і малобюджетне рішення цієї сцени: замість «хаос-балету» і «пантоміми з демонструванням відео-арту», довкола героя кружляють у цілковитій тиші натхненні євнухи, судячи з усього, вони виконують зведені в дует партії Одетти та Оділії з балету «Кривенька Качечка», і, попри відсутність музики, сюжетний малюнок їхнього танцю ясно прочитується як політ кондора над зозулиними гніздами, лебединими озерами, тропіками, Піренеями та емпіреями.
Коли євнухи під всезагальне пердіння, схвальне рохкання і стогони граціозно тікають зі сцени, починається пісня… якого кольору іржавий скрип воріт? Як пахне смерть? Напевно, черепками… тужливі слова, тужлива світла мелодія. Розвиднюється. Він опиняється за столиком кнайпи. На столику — розбита клепсидра (але пісок у ній залишився). Світло скероване тільки на Нього, він угнувся лицем в стіл, поклавши голову на руки.
Він (бурмоче в долоні):…місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя Смерть…
за прядивом моїх днів, що спливали шорсткою вовною у Тишу в іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання…
Освітлюється повільно весь столик, і виявляється, що навпроти нього сидить Ленні Ріффенштайль.
Ленні Ріффенштайль (далі Л.Р.): Сідай, кури.
Він механічно закурює.
Ленні Ріффенштайль: Знаєш, що мене насторожує?
Він нарешті приходить до тями, усвідомлює, що знову десь опинився, та не один, намагається щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляють, і він тільки й може, що вирячити очі та похлинається димом аж до спазму.
Ленні Ріффенштайль:…це те, що єдина у світі річ, — веде вона далі так, ніби вона Його дівчина, з якою вони годин вже зо п’ять прогулюють стипендію у затишній кав’ярні, — річ, яка може тебе заспокоїти до стану щасливого ідіотизму, суцільної прострації та відсутності опікування Майбутнім, це — наявність запасу сигарет (або грошей на сигарети).
Старушенція витримує паузу, гідну маркізи з передмістя Сен-Жермен, похованої, коли Оноре де Бальзак був іще незайманим хлопчиськом, і ексгумованої зараз, з метою доведення, що справжнім аристократам аристократична гідність й вишукані манери притаманні навіть після того, як згниють їхні кістки.
Ленні Ріффенштайль:…і так само єдина у світі річ, що здатна довести тебе до психлікарні — це загроза закінчення сигарет та відсутність грошей на наступну пачку. Для тебе опікуватися своїм майбутнім означає перейматися підтриманням тютюнового балансу. Звісно, це нічим не відрізняється від страху втратити дах над головою, хліб, роботу або рахунок у банку. Між усім цим, ясна річ, можна поставити знак рівняння…
Він сіпається, наче від електричного розряду.
Сигарети — еквівалент твого майбутнього. Твоє майбутнє — сигарети! — переможно закінчує ця потойбічна маріонетка з дитячими скляними кульками у запалих очницях.
Він (хрипить):…яке майбутнє?
Ленні Ріффенштайль: Ти куриш, отже ти існуєш. Бажання курити — найпотужніша з думок. А у того, хто існує, завжди є хоч якесь майбутнє. Час добігає дна. Прозоре скло келишка з хмільним медом на дні, піщаний годинник — час нашого з тобою спілкування. Час — це форма. Залишилося ще трохи піщинок і порошинок твоєї історії… простягни долоню…
Він підставляє долоню, Ленні висипає на неї пісок з розбитої клепсидри і зникає.
Музика і Голос Ленні Ріффенштайль з динаміків:
Ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники. Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися.
Він сам. Розпружує судомно стиснену долоню та поволі висипає на стіл пісок. Співчутлива Кельнерка приносить йому графин з горілкою, міняє попільничку, змітає на тацю ганчіркою пісок і розбиту клепсидру, накриває картатою хусткою лампу, щоби приглушити світло.
Він: Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола. Мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло. Взагалі відчуваю тільки чоло і шибу — решти мене наче і нема. Єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і грунт, і померле дерево, і шкло… пісок… нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?..
Падає головою на руки. Поки він не дивиться — з’являється Мара з лицем Ленні Ріффенштайль (вона встигла тільки переодягтися — може, накинути плащ Соул…). В руках у неї дурне шовкове серце-подушечка.
Мара: Ну, дорогенький, може, закуриш?
Його голос з динаміків (ніби внутрішній голос):
Нема і не було нічого, окрім цього, а це, що зараз є, було завжди, здається, і не застиглим у часопросторі, а нескінченно повторюваним, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, що відбувається? Зосередитись і не прогавити! Зачекати кінця і не прогавити час перемотки! Хто тисне на REW1NT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З нею. «Закурити»? Про що це вона?
