— Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти?

— Замовчи вже раз.

— І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав.

— Тихо будь!...

— Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко.

— Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане.

Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками.

— Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять?

— Десять — відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку.

В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати?

— Скільки?

— Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить.

— Гм... А маєш її?

— Що?

— Ту горілку.

— Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав?

— Скільки?

— Вгадай.

— Скільки то є восьмачка?

— Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка?

— А ти хіба знаєш?

— Стільки, що люблинський корець.

— О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів.

— То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай?

— Не знаю.

— Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив?

— Грицю!... Відки я маю знати?

— Відки ти маєш знати? Та це ж так само твоє діло, як моє. Від сьогодні ти на закупи ходитимеш, не я. Скрізь по-дорозі ти міг дістати сім яєць за гроша, або й вісім, як молодиця була привітна і на ласки чула, а тут? — Кульчицький махнув рукою. — Одне тільки добре, що тобі з твоєю зіло возлюбленною татаркою разлученіє сотвориша, і я не потребую тривожитися батогами для тебе.

Але, на превелику досаду Кульчицького, сотня Маковського надійшла в Красне в суботу ще до обіду і в міру того, як усмішка вдоволення розхиляла уста Криницького під малим чорним вусиком, Кульчицький насуплювався щораз більше і виливав свій поганий настрій та свій гнів при кожній нагоді.

Вже її якась нечиста сила знову привела. Але чи ти знаєш, Петре, через кого то Господь Бог вигнав прародителей наших із раю? Через Єву, поневаж тая невіста, ужем із розуму зведена, раба Божого Адама на іскушеніє привела, також його розуму позбавляючи. Це не значить, що вона, твоя татарка, тільки тепер тебе з розуму звела, бо ти його ніколи не мав. Але давніше хоча мене слухав, розуміючи, що я не в тім’я битий і по розум ніколи до крамниці ходити не потребував. Тепер то й те вже пропало, відколи ти її знову близько занюхав.

— Грицю!

— Може не так? Як той гребенастий півень бундючишся, чепуришся, ногами дрібочеш! Шкода вже й говорити до тебе.

— То й не говори!

— Тоді хто буде? Полковник?

— Нехай і він.

— По своєму?

— Як то?

— Батогами?

— Що ти завжди з якимись батогами?

— Коли не полковник, то сотник Маковський.

— Я його не боюся — відповів живо Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Ти не дуже то побрязкуй шаблею, бо знаєш добре, що він тобі не ставиться.

— Ов!

— Коли й ставиться, в що я не вірю, може вийти тільки те, що або він тебе покладе і нестане більше Петра з Криниці Криницького, або не покладе і тоді, Петре, батоги певні! Невже ти не знаєш, що полковник тепер на ніякі такі жарти та забави не дозволить? Чи ти не бачиш, що твориться? Чи не розумієш, що мусить діятися в душі полковника? Адже ти прекрасно повинен це розуміти, що небезпека тепер така велика, як ніколи не була!

— А де ж є війна без небезпеки?

— Думаєш, що ти щось мудре сказав, Петре? Перша річ: війни ще нема. Запам’ятай собі це! Війни немає і війни ми не почнемо.

— Коли війни нема, то нема й небезпеки.

—І як говорити з тобою, коли голова в тебе, мов камінь, тверда? Зрозумій, що я кажу. Війни сьогодні нема, але кожний із нас певний, що ляхи її почнуть, зненацька нападаючи. Коли не сьогодні, то завтра, за тиждень, хто знає? Адже все коронне військо присунулось сюди, до нас! По що? Щоб нам щоранку добридень сказати?...

— Полковник...

— Полковник — перервав Петрові Кульчицький — почуває себе так, як той силач, що йому ланцюгами руки скують і собак на нього напускають. Роздусив би все на порох, розігнав би, наче зайців, якби руки вільні. Але що може зробити, коли руки сковані? Це не легко, Петре, воювати й боронитись, так, щоб супротивника не вдарити. Е!... Коли б ми могли вдарити! Ми обставили б коронне військо так, як було під Кам’янцем. Ти хіба чув про це? Ми спутали б обмотали б їх так, як тією сіттю, що нею у ваших околицях диків ловлять, ловами забавляючись. І ляхи це знають! Учора була корогва П’ясочинського вже в Станиславчику і в тому самому часі Корицький, той самий, що попав був восени в руки Пошивайла, був у Браїлові. Порохом пахне, Петре, круки збираються на жирування, вовки в тічки громадяться, і знаєш що?

Кульчицький подумав, глянув на Петра й докінчив:

— І будуть мати бенкет, якого давно не мали...

Петро зняв шапку, перехрестився, наклав шапку

знову, нахмарився й кинув:

— Не кряч!

— Чую це, Петре.

— Чому полковник нічого не робить?

— Як нічого не робить? Ти сліпий? Не бачиш, що він увесь полк на ноги поставив, сотні — і які сотні! — приходять і приходять, міста укріплені, зброєю опоряджені й забезпечені, воєнна готовість скрізь, лад усюди, по всіх шляхах і селах сильні застави, військо готове на кожний його кивок. Що ж більше може Нечай зробити?

— А Станиславчик? А Браїлів?

— Вони надто близько лінії, тому він не хотів їх боронити, щоб не стягнути на себе закиду, що він розпочав війну. Це все вияснив мені Пошивайло, людина великої відваги і бистрого розуму. Він вияснив мені також, чому Нечай збирає військо, а ляхів займати не береться. Говорив мені також, що діялося на останній полковій нараді, скільки там було крику й побрязкування шаблями.

— Проти нього?

— Куди там проти нього? На те, що гетьман йому так руки спутав. А тепер не бачиш? Він є скрізь. Часом здається, що ця людина не їсть, ані не спить, або ще якогось двійника має. Кажуть, що бачили не раз його в двох, чи більше місцях у тому самому часі. І дивись: до Брацлава не їздив і своєї полковниці не бачив, хоч вона ще недужа.

— Як із нею?

— Кажуть легше. Вже ходить і рветься їхати до полковника, але Климовський не хоче пустити.

— Хто є той Климовський?

— Бувший медикус падуанської та ще якоїсь там універсітатіс. Розумна людина, не те, що ти.

— Дякую.

— Нема за що, Петре. Правдою, як то кажуть, увесь світ перейдеш і приятеля надбаєш, тому я тобі правду кажу і ти мене за приятеля маєш, хоч нераз може ця правда й гірка. Але воно гарно, що ти на політиці розумієшся і подякувати знаєш.

— Слухай, Грицю...

— Але здається, це не твоя заслуга, тільки твого родича, якому довелося багато березової каші для тебе вжити, щоб політичности тебе навчити при тупій кондиції розуму твого. Але хтось там іде... Бачиш?

— Хто?

— Не знаєш? Це ж отаман Чорній із нашої охочекомонної сотні. Чого ж то він так поспішає?... Гей! Добридень, пане отамане! Куди так спішно?

Чорній, не задержуючись, відповів:

— До сотника. Наша сотня вирушає зараз.

— Куди?

— До Гришівець.

— Це далеко?

— Більше, як пів милі.

Уста Криницького скривились, як добре натягнений татарський лук. Перевів рукою по очах і запитався, йдучи за Чорнієм: